Ох, оці вже українці! Такі працьовиті.
Хай яке стихійне лихо – їм дай поробити…
Було, кажуть, в Закарпатті. Тиса розлилася
І по селах закарпатських повінь почалася.
Прибуло води, що хати у воді сховались.
Тільки дахи з димарями стирчати зостались.
Сидять два куми на хаті, на стріху забрались.
Поставили самогонку, «закуссю» обклались.
Сидять собі, попивають. Що ж іще робити?
Хіба ж їм по силах воду оту зупинити?
Коли бачать капелюха – пливе за водою.
Хтось, напевно з села того не справивсь з бідою.
Один добре придивився та й каже другому:
- Так то ж капелюх Миколин? Він ходив у ньому!
- Та ж Миколин! Ех, і гарний же був чоловічок!
Давай, вип’ємо за нього! Спокій йому вічний.
Випили вони по чарці, салом заїдають.
Коли бачать – капелюх той вже назад вертає.
Проти течії невпинно дереться повз хати.
- Ну, давай ще за Миколу! – стали наливати.
Занюхали чарку хлібом. Униз поглядають.
Аж капелюх за водою знову пропливає.
- Що ото за чудасія? Не бачив ніколи!
Другий кум уже не стримавсь, як гаркне: - Миколо!
Капелюх враз зупинився, немов щось тримає.
Із-під води сам Микола раптом виглядає:
- Га? – Миколо, що ти робиш? – взялися питати.
- Повінь повінню та ж треба все одно орати!