Найважче приймається слово "ніколи". Найважче повірити в нього після того, як ввірував у слово "назавжди". Людина так довго вчилася виводити з підсвідомості у свідомість своє розуміння часу і простору за межами мови, так довго вчилася вірити без розуміння, розуміти без віри, ліпити фігурки без матерії, обезтілювати матерію до енергії, помічати приховане, розгадувати натяки, іронію, бажане в дійсному, що врешті зовсім втратила здатність сприймати просту і певну інформацію, наприклад таку, як поняття "ніколи". Ніколи не буде того, у що поринає її свідомість, коли вона, мов загнаний звір, прикидається мертвою для зовнішнього світу і падає на тверде, та не відчуває моменту зіткнення з ним, а лише безкінечне падіння, солодке заспокоєння, жар у сонячному сплетінні, бо падає вглиб себе. Ніколи це падіння не перейде у вимір яви. Ніколи той, хто падає, не буде вразливим до дотику присутніх у яві. Та ніколи не вдасться йому впасти в обійми когось, хто спіймав би хоч на іншому кінці світу.
Важко осмислити, як це - "ніколи не". Воно пристане до чогось любого і звичного, виношеного не на язиці чи в кишені, навіть не в пам'яті, а в шорсткій гортані та колючих пазухах очей, у затиснутій ямці під лівим боком, у вібраціях над шкірою пітних долонь, а найдужче - в серці, яке відчуваєш окремим від себе організмом, бо є окремим від тебе всесвітом.
Найважче прийняти те, що ніколи вже не вишпортаєш з себе щось звичне, знайоме і любе, аби прийняти його та втішити, аби втішитися у ньому. Ніколи не даш йому збутися, бо можеш дати йому тільки впокоєння через припинення існування, якщо лиш повіриш в реальність існування "ніколи". Бо тільки після сповнення віри звільниться місце для нових її зачатків, які здатні перебити гіркоту дозрілих плодів "ніколи не".

21.10.2023