Євген Плужник — один з великих українських поетів XX століття. В цьому переконані всі читачі, бодай трохи обізнані з літературним процесом на Україні. А літературознавці не сумніваються нітрохи, що Євген Плужник давно вже і надійно «вписався» в загальноєвропейський, більше того — в світовий поетичний контекст. І це — при нечисленних перекладах з Є. Плужника на інші мови, це — при до смішного малій кількості його україномовних видань, при до болю мізерних тиражах його книжок. Втім, останнє зовсім не применшує Плужникового авторитету, не затьмарює Плужникової слави. Хоча — дивна ота слава: незаперечна для порівняно вузького кола і невідома загалові, для якого Є. Плужник був і залишається автором кількох хрестоматійних поезій («Я знаю», «Він»). Та й годі.
Розмірковуючи над особливостями й неповторністю Плужникової творчості, неодмінно згадаєш одного з улюблених його поетів Ф. Тютчева (йдеться про заключні строфи вірша «Ціцерон»):

Счастлив, кто посетил сей мир
В его минуты роковые!
Его призвали всеблагие
Как собеседника на пир.

Он их высоких зрелищ зритель,
Он в их совет допущен был —
И заживо, как небожитель,
Из чаши их бессмертье пил!

Але одразу на думку спадає виболений зеровський рядок:

Яка ж гірка, о господи, ця чаша...

В самій долі і творчості Є. Плужника чимало, на поверховий погляд, незбагненного, загадкового, суперечливого. Стало майже нормою, банальністю з «Лексикону прописних істин» передусім наголошувати деякі парадокси особистої його і творчої біографії. Народився, наприклад, у Росії, а писав по-українському. Або: за життя здобув собі визнання серед інтелігенції, проте ширші маси не зрозуміли його. І так далі. Оці й подібні аргументи переконливо бринять лише на відстані. А при ближчому ознайомленні виявляється, що Плужникова доля (і прижиттєва, і посмертна) підлягає строгим закономірностям, що він розвивався, писав і не писав, підкоряючись певним, чітким регуляторам. Тільки — своїм, йому лише, а не комусь іншому притаманним. Щоб їх осягнути, треба передусім знати. Знати, як він жив, як творив, з ким приятелював, кого любив і кого ненавидів, у що вірував і на що не сподівався, чому і як загинув. Розкрити оці, для невтаємничених приховані закономірності його життєвого і літературного шляху — першочергове (хоча й не єдине) завдання стислого біографічного нарису, який зовсім не претендує на повноту й остаточність, а тільки на достовірність і правдивість. Щоб це написати, автор використав геть усі йому приступні друковані джерела (не такі вже й рясні), а переважно послуговувався усною інформацією. Довелося зустрітися з десятками людей, самовідданих друзів і переконаних недругів Є. Плужника, уважно вислухати їхні розповіді, занотувати все якнайретельніше, щоб уже потім одвіяти зерно від полови. Багато з оповідачів перебралися в кращий, як кажуть, світ, залишивши авторові у спадок не лише свої спостереження і думки, але й обов'язок перед їхньою пам'яттю. Не кажу про довічний обов'язок, несплатний борг перед самим Є. Плужником. Дуже довго автор силкувався в усіх деталях і подробицях воскресити життя улюбленого поета, але виявилось це нездійсненною метою. Втрати, завдані суворими роками, невідшкодовні, а вдаватися до вигадок і домислів я не мав права: це образило б насамперед самого Є. Плужника, письменника напрочуд відповідального і чесного. Пишу, як воно зібралося і склалося. Читайте, судіть — і робіть собі висновки.

Євген Павлович Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року в слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезької губернії. Розташована за 279 км від Воронежа, Кантемирівка нині центр одного з тридцяти двох районів Воронезької області. Район це типово сільськогосподарський (тут вирощують пшеницю, соняшник, коріандр, займаються м'ясо-молочним тваринництвом), а сама Кантемирівка — селище міського типу з вузловою залізничною станцією на лінії Георгіу-Деж (Ліски) — Міллерово, з розвиненою місцевою промисловістю. В Енциклопедичному ж словникові Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона, виданому наприкінці XIX століття, ми не знайдемо Кантемирівки ані в реєстрі, ані на карті Воронезької губернії — через, очевидячки, малозначущість цього населеного пункту. Втім, це була слобода, тобто село вільних, не покріпачених людей, в якому був свій торг і більш аніж одна церква. І сьогодні Кантемирівка межує з Луганщиною, а раніше вона входила до складу Слобідської України, заселеної сперш українськими козаками (або черкасами, як їх називали в Московській Русі), а згодом і селянами, що також виходили на вільні землі з «Малоросії», переважно з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, але також і Правобережжя, із Західної навіть України. Загалом це були землі колишнього Острогозького полку, й ось які відомості дає про нього згаданий «Енциклопедичний словник» Брокгауза — Єфрона (том XXII, 43 напівтом, 1897 р., стор. 357—358): «Первыми поселенцами Острогожска были черкасы, или малороссийские казаки, появившиеся в этой местности, вероятно, не ранее второй четверти XVII в., так как до этого времени линия р. Тихой Сосны не была еще занята и укреплена нами; первый укрепленный пункт на этой реке был Верхнесосенск, основанный в 1637 г. В 1652 г. устроен на Острогожском городище Острогожский острог. Постепенно усиливаемые новыми выходцами из Малороссии, острогожские черкасы образовали в 1664 г. особый черкасский острогожский полк. В 1670 г. в Острогожске, при содействии шаек донских казаков, вспыхнул мятеж, но был подавлен. В 1696 г. в Острогожске произошло свидание Петра I с Мазепою. В 1724 г. предписано было из Острогожска русских посадских людей вывести в Коротояк, а из Коротояка казаков черкасских вывести в Острогожск. В 1765 г. из острогожского слободского полка сформирован гусарский полк, жители переименованы в государственные войсковые обыватели, а Острогожск переименован в провинциальный город и причислен к Слободско-Украинской губернии. С 1802 г. Острогожск — уездный город Воронежской губернии».
Аналогічні відомості одержуємо і про Богучар (Брокгауз—Єфрон, IV том, 7 напівтом, 1891 р., стор. 205): «Место, занимаемое городом, с значительной частью уезда по течению реки, было ранее известно под названием Богучарского юрта и долина р. Богучара оставалась незаселенной до 1716 г., когда по pp. Toлучееве и Богучару были выселены 2 сотни черкасов острогожского полка и год спустя (1717 г.) к ним присоединены были еще несколько сот казаков того же полка, переведенных из Ливен, Землянска, Чернавска, Ендовища и др. городов. В 1765 г., при введении нового гражданского устройства в правлении слободских жителей, слобода Богучар вошла в состав Острогожской провинции Слободско-Украинской губернии. При учреждении в 1779 г. Воронежского наместничества из 15 уездов, в том числе и Богучарского, эта слобода была переименована уездным городом. В 1779 г. Богучар вместе с уездом снова отошел к Слободско-Украинской губернии и только в 1802 г. окончательно причислен к Воронежской губернии».
Нехай собі причислений, але населення там залишилось те саме — українське, і такими ж — українцями — продовжували себе усвідомлювати тамтешні жителі. Звідти, між іншим, з території колишнього Острогозького полку походив батько письменника А. Чехова Павло Єгорович, а дід його Єгор Чех був родом із слободи Княже. Що дало А. Чехову підстави називати себе з гордістю «козаком, малоросом». Не дивно, що й Є. Плужник, народжений на цій Воронежчині, з дитинства добре засвоїв рідну українську мову, мав певні (органічні) українські симпатії й ілюзії. Це, як ми побачимо, дуже позначилося на його покликанні.
«Енциклопедичний словник» збагачує нас неоціненною інформацією щодо економічного розвитку цього регіону (це має також безпосереднє відношення до Плужникового життєпису): «Богучарский уезд — самый большой из уездов Воронежской губернии, занимает юго-восточную часть ее (...) Он разделяется Доном на две совершенно разные по внешним формам части. Левая часть представляет ровную и гладкую равнину, по преимуществу черноземную. Правая же — покрыта холмами, образующими водораздел р. Дона и притоков Донца (...) Главное занятие жителей хлебопашество, но развиты также бахчеводство и рыболовство. В уезде находится 313 фабрик и заводов при 5500 рабочих, сумма производства которых не превышает в настоящее время 100.000 руб. (...) В уезде бывает ежегодно 118 ярмарок, оборот которых простирается до 4.000.000 руб.».
На тих ярмарках реалізовувалась сільськогосподарська продукція навколишніх ланів, до того ж — ця територія безпосередньо прилягала до Області Війська Донського, до верхньодонських станиць, які постачали, окрім збіжжя, худобу і рибу. Все це з Воронежчини переправлялося потім у центральні губернії Росії, не вельми багаті харчами. Гуртоправство, оптова торгівля хлібом, «купівля й продаж» — цим живилось чимало навколишнього люду. Цим займався, з цього жив і батько майбутнього поета Павло Васильович Плужник.
Він походив із селян Полтавської губернії, за одними даними — з Великої Багачки, за другими — з Великих Сорочинців, з гоголівських країв, одне слово. Мав якусь освіту (навряд чи середню) і зовсім не мав потрібної, щоб сяк-так існувати, земельки. Через що і подався уторованим шляхом на родючі воронезькі чорноземи. Та, вгледівшись і оговтавшись, не забажав хліборобом бути, а поступив у Воронежі до фірми, що торгувала сукном і вовняними матеріалами, яких вистачало з надлишком: це ж на Острогожщині вивели і культивували надзвичайно цінну міхновську породу овець. Павло Плужник розпочав свою кар'єру підручним, але був кмітливий, енергійний, отож і вибився у прикажчики. Не відразу. На це довелося йому витратити роки і роки. А тим часом одружився, й одружився вигідно — дружину взяв з добрим приданим, але хвору на сухоти. Здається, вона була дочкою купця, тільки нема підтвердження, що росіянка, як дехто з дослідників пише. Точно відомо лише одне: була вона з Воронежчини. На жаль, ми не знаємо навіть імені її, не знаємо і років життя. Павло Плужник, коли «вибився в люди», працював від отої фірми уповноваженим і розповсюджував її товари. Своєї торгівлі, жодної крамниці не мав ніколи, але вважався дрібним купцем. Він з родиною осів настало у слободі Кантемирівці. Довелося чути про восьмеро дітей Павла Плужника. Можливо, так і було. Нам відомі шестеро: сестри Ганна і Марія, брати Іван, Георгій, Василь і Євген. Євген був наймолодшою дитиною у родині, а ще, кажуть, найулюбленішою і найтендітнішою. Діти взагалі були хворобливі, змалку заражені туберкульозом (який передається не спадково — сучасна медицина це заперечує, а через побутові стосунки). Щоб утримати отаку величеньку сімейку, щоб вивчити дітей (а вони всі були дуже здібні, здатні до науки), батько мусив, як тепер висловлюються, «крутитися». Він постійно перебував у роз'їздах, добуваючи необхідні кошти. Плужники мали свій будиночок, садок, але жили навряд чи розкішно. В усякому разі, Євген Плужник завжди «малим був ситий», не було у нього звички претендувати на щось більше, аніж вимагається для задоволення елементарних потреб в їжі й одязі. Так він був привчений ще з дитинства. Хоча злидні селянські, певно, сприймали таке доволі скромне існування як цілковито панське. В оповіданні «Ріка Потудань» А. Платонова (теж воронежця) мовиться про «слободу Кантемировку, где спокон века были большие базары и жил зажиточный народ; правда, там нищему человеку подавали всегда мало, кормиться как раз приходилось по дальним, бедняцким деревням, но зато в Кантемировке было праздно, интересно, можно пожить на базаре одним наблюдением множества людей, чтобы развлеклась на время душа».
Розваги, скоріше за все, були невигадливі. Поет охоче розповідав про одного кантемирівського знайомого, який щонеділі приходив до них у гостину. Батько наказував виставити на стіл самовар, і вони вдвох статечно заходжувалися пити чай з колотим цукром. Засиджувалися допізна, поки повністю не допивали, не спорожняли відерний самовар. І все це мовчки, не промовивши й словечка, тільки піт з чола витирали. Після чого знайомий втомлено підводився з ослона: «Добре ми з вами погомоніли! Час і додому». І прощався до наступного візиту. Взагалі кантемирівські роки мало чим відрізнялися від провінційного «расєйського» животіння, що його з болем описали А. Чехов і М. Коцюбинський.
Євгенові ледве виповнилося сім років, коли вмерла його мати. Після її смерті господарство на себе взяла і займалася вихованням дітей далека родичка, жінка самітна і немолода. Малого Євгена вона любила, доглядала добре, та й взагалі хлопчик постійно був оточений турботою і теплотою. Хоча родинна атмосфера взагалі була приязна, доброзичлива і всі молоді Плужники виростали своєрідними особистостями, кожний із своїми переконаннями й політичними уподобаннями. Отже, згодом знайшлися в одній родині і монархіст, і самостійник, і ліберал, і анархіст. Малий Євген мислив себе соціал-демократом. Ця з дитинства спостережена трагічна колізія потім неодноразово наштовхне його і на поетичні, і на драматичні, і на прозові твори з одним-єдиним, по суті, сюжетом: непримиренна ворожнеча найближчих людей, що їх боротьба ідейна розвела, розкидала по різних таборах.
Євген вчився спершу вдома, в Кантемирівці, далі батько відвіз його до Воронежа і влаштував у гімназію. При цьому найнявши йому квартиру, де б той міг не тільки мешкати, а й столуватися. Розумний хлопчина оцінив зручності свого становища. Він записався негайно до місцевої бібліотеки, накупив цукерок, що їх полюбляв над усе. І зажив тим життям, яким йому хотілося жити. З усіх предметів йому подобались два — література й історія, не подобалися найбільше — фізика й математика. От він і ходив на літературу й історію, а фізику й математику старався обминути. Але як він не хитрував, усе закінчилося викликом батька до гімназії. «Знаєте,— сказали вчителі,— ваш хлопчик дуже хороший, тихий, чемний. Але атестувати його ми не можемо, бо він не відвідує уроків». Був скандал, було покарання. Проте з воронезької гімназії довелося Євгена забрати. І перевезти його в Богучар. Між іншим, цікавий збіг: у богучарській гімназії протирав штани, щоправда, пізніше і Михайло Шолохов, один з найавторитетніших для Є. Плужника письменників. Неважко було передбачити, що в Богучарі Євген вчився так само, як у Воронежі,— не блискуче. Тобто вчився, поки не набридло. А тоді знов купив ящик цукерок, записався в бібліотеку, сидів удома, читав досхочу, ласуючи «поківськими» (був такий фабрикант) солодощами. До того ж він захопився кінематографом і, окрім бібліотеки, ще бігав регулярно в сінема. Чи будемо дивуватися, що гімназіальне начальство знову викликало батька і повідомило: «Ваш хлопчик не ходить на лекції. Просимо забрати його»,— і що з Богучара Є. Плужник мав перевестися до Ростова? Де знову винаймали йому квартиру «із столом», щоб він тільки вчився. А вчився він своєрідно. В місті Ростові трапився випадок, яким Є. Плужник довго втішався. Побіг він, як уже звик, на нову фільму в новий, неодвіданий ще кінотеатрик, а там його радо зустрічають: «О! І Плужник тут!» Це була тепленька і знайома компанія лоботрясів, що так само переходили з одного учбового закладу до іншого, переїздили з міста у місто. Скрізь, по всіх російських гімназіях, носили стандартну сіру форму. А в ростовській була козача, особлива: чорна з білими лампасами. Але майбутнього перекладача «Тихого Дону» не втримало і це.
Курс класичної гімназії розрахований загалом на вісім років,— Є. Плужник провчився десять, бо залишати гімназію доводилось здебільшого серед зими, тобто серед навчального року. І, незважаючи на це, він був і зостався вельми пересічним учнем. Єдиною користю від такого навчання було серйозне і поглиблене вивчення літератури, насамперед російської, але й світової також. З українською літературою він теж був обізнаний грунтовно, але знайомився з нею в приватних бібліотеках, здебільшого під час літніх вакацій на Полтавщину, куди батько не забував відправляти своїх дітей. Ми знаємо також, що в останній з гімназій, котру домучував Є. Плужник (в місті Боброві на Воронежчині), якийсь закоханий у свій предмет викладач літератури помітив неабияку талановитість цього середнячка і напророчив йому голосне літературне майбуття. На той час Є. Плужник уже писав поезії (російською мовою), наслідуючи, як він зізнається віршем «В гімназії, де я кінчав науку», приклад свого товариша по учбовому закладу. А «кінчав науку» він у розпалі громадянської війни 1918 року. Прямо скажемо, пізно: на двадцятому році життя.
Безперечно, не слід уявляти собі Плужникових «років навчання» суцільним байдикуванням. Цього не було, і цього не могло бути. В цей час вибухає імперіалістична війна, що її наслідки на всіх окошились, навіть на учнях. Хоча б тому, що гімназії, де вчився Є. Плужник, забирали під лазарети. Навколо вирувало незадоволення, поступово переростало в обурення, і нарешті 1917 року сталися революції — Лютнева і Жовтнева. Це кардинально вплинуло, перевернуло не лише життя, а й світогляд Є. Плужника. Розладнався і розмірений, здавалось би, назавжди влаштований побут і спосіб існування. Не спитавшись ні в кого, зміни проникали всюди і скрізь, нового несила було зупинити, все ламалося зверху донизу — державний устрій, національні взаємини, відносини у родинах. Плужники не становили винятку. Що таке являли собою революція і громадянська війна у воронезькому варіанті, ми знаємо принаймні з платоновської прози. А. Платонов, який не лише зблизька спостерігав, але й брав безпосередню участь у цих подіях, ще тоді помітив чимало такого, що його ми намагалися довго і не згадувати, і забути. За всіма тогочасними мірками, батько Є. Плужника був типовим представником заможних класів, оскільки мав можливість не тільки не голодувати, а й навчати дітей по класичних гімназіях та інститутах, більше того — лікувати їх у приватних лікарів, ще більше — відправляти їх щоліта на південні курорти. І хоча батькова оптова торгівля з революцією геть припинилася, йому залишатись на Воронежчині було не тільки небажано, а й небезпечно. Якийсь кантемирівський Чепурний мав усі «підстави» і дані поставитись до нього як до «елемента», простіше кажучи — без суду поставити до стінки. А тут ще й сини розбіглися по різних партіях, воістину: «Батьки і діти! О питання кляте!» Старший син Іван, випускник Київського політехнічного інституту, забився десь чимдалі від родини в глухий закут. Помер від туберкульозу Георгій. Погано себе почувала молодша сестра Марія. От батько і вирішив повернутися на рідну Полтавщину: з одного боку, може, там не зачеплять, а з другого — цілюще повітря, фрукти, овочі Полтавщини мають підтримати, порятувати хворих дітей.
1918 року Павло Васильович Плужник разом із дочкою Марією та сином Євгеном переїздить десь на Псло — чи то у Велику Багачку, чи то у Великі Сорочинці (тут є такі і такі свідчення). Але дочці не допоміг цей переїзд. Невдовзі Марія вмирає від сухот, а через півроку, не витримавши доччиної смерті, вмирає невтішний батько. Це одна версія. Є й інша: не троє, а четверо Плужників повертаються на Полтавщину, в тому числі і Георгій. Але троє з них (батько, сестра Марія і брат Георгій) одне за одним протягом приблизно двох років пішли з життя, при чому не всі — природною кончиною. Документальних доказів, які могли б підтвердити як першу, так і другу версію, ми навести не можем, але друга розтлумачує дуже багато у виникненні «розстрільного» циклу із збірки «Дні». Хоча ось цей — особистий, інтимний — мотив навряд чи обов'язковий для поета, який постійно відчував нерозривний, кровний зв'язок з кожною людиною, кожною живою істотою на землі. Це, мабуть, найголовніше, визначальне для Є. Плужника.
Громадянська війна у місті — дуже страшна, але на селі вона стократ страшніша. Безнастанно змінювалися влади, тобто обвинувачі й винуватці переплутались геть. Коїлося щось несосвітенне. Ті, на кого вчора полювали й винищували, на завтра об'являлися прокурорами, жертви і карателі неодноразово мінялись місцями. Світ перевертався людям в очах, бо немає, мабуть, нічого дурнішого і лютішого за братовбивчу різанину. Люди привчилися, пристосувалися жити в такому напруженні, що тремтіла кожна клітина. Між іншим, навчилися на слух відрізняти, не витикаючись з хати: а хто ж завітав у село? Вже знали: якщо риплять вози — це повстанці (Маруся або Левченко), якщо тачанки торохтять — це махновці, якщо піхота гупає важко — денікінці, загуде кіннота — петлюрівські гайдамаки, ціла кінна армія з гарматами — значить, червоні. Але господарем на селі залишитись надовго ніхто з них не міг. Заходили, шмагали шомполами, «коцали», палили хати, іноді вішали — і щезали, немов і не було. Привидом виникав і зникав невловимий Махно. Якось його зусебіч оточили, загнали у пастку, наче вовка. Він пролетів, промчав — з гори в долину і знову на гору, не зупиняючись. За ним гналася червона армія — тільки млявіше, повільніше. І незабаром усі дізналися, що Махно вирвався — вже вкотре! — з оточення. Один берег Псла низький, другий стрімкий, лісистий. От у цих лісах і водилися партизани чи, як їх просто називали, бандити. І регулярно (через різні, правда, інтервали) проголошувалася Радянська влада, вивішувався над ревкомом червоний прапор.
А кров лилася річкою. Що й казати, видовище було не для слабкодухих. Безперечно, в усьому цьому можна було побачити кривавий хаос, царство хама, що зірвався з ланцюга,— Є. Плужник побачив пробудження хай темних, але життєспроможних мас, побачив на цих щедро закривавлених полях пришестя нової духовності, незаперечні ознаки відродження віками уярмленого, позбавленого людських прав народу. «Революція зробила мене митцем»,— сказав про себе Плужників одноліток, кінорежисер Сергій Ейзенштейн. Щось подібне мав би сформулювати й Є. Плужник (якби він здатний був виголошувати дзвінкі фрази). Але суть, як ми збагнули, не тільки в словах, а найперше — в позиції. Плужникова позиція була чітка і недвозначна: він, попри деякі вагання і сумніви, всім серцем сприйняв революцію, повіривши у «справедливість добра», яке несе вона його батьківщині.
Як же йому велося на Полтавщині — в оті роки, з отими переживаннями? Він учителював, заробляв і духовний досвід, і хліб насущний. А викладав він те, що міг,— мову і літературу. Це було на Миргородщині — в селі Велика Багачка і в селі Нові Сорочинці, де він організував театральний гурток, який здобув собі славу по навколишніх хуторах і селах. Самому Є. Плужникові його «театральне минуле» придасться ще, коли він працюватиме над власними п'єсами.
А поки що він жадібно вслухався в те, що і як гуторять полтавські дядьки і тітки, які приходили на його спектаклі або збиралися ввечері до школи, де молодий вчитель, чекаючи їх, палив грубку, а дочекавшися, фіксував їхні колоритні думки й вирази. На вечерю гості не розраховували, бо пригощати не було чим. Жалування вчителям тоді було таке: три мільйони грішми, триста грамів солі і цукру п'ятсот грамів — це на місяць. Грошей ніхто з учителів не брав, бо не мали вони жодної ціни, а от сіль і цукор — з великою радістю, бо на них можна було виміняти і борошно, і сало, і картоплю. А взагалі, якби не селяни, оті — «свідомі» (часом заможні, часом — незаможні), котрі «приймали» вчителів до себе і годували, то вижити було б непросто. Значно простіше було б — не вижити, потроху вмираючи від недоїдання.
І дорога поетова повертає на Київ, з яким плужниківські долі переплелися давно і тісно. Сюди їхали вони здобувати вищу освіту — по черзі, але, «дійшовши віку», тільки сюди. Тут проживали брат Василь, який закінчив Київський політехнічний інститут (агрономічне відділення), і сестра Ганна, асистент, а потім доцент Київського медичного інституту. Вона й вирішила забрати Євгена з провінції і таки дати йому вищу освіту. Ганна Павлівна була одружена з деканом, а згодом і ректором Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту Антоном Калениковичем Скороходьком (1883—1954). Це була високо-порядна людина, як мовиться, інтелігент із селян, чудовий фахівець і великий, як раніше казали, українофіл. Переїхавши влітку 1921 року до Києва, Є. Плужник оселяється у Скороходьків, де йому виділили куточок. Відбулася термінова рада сімейна: що робити з Євгеном? Спеціальністю ніякою не володіє, чорноробом працювати не подужає, в університет (тобто в КІНО), мабуть, не візьмуть через походження. А от у ветеринарно-зоотехнічному інституті можна було ці проблеми залагодити. І Євгена, як він жартував, «віддали у ветеринари». Що ж, якби він досидів там до диплома, це був би (після О. Олеся) другий ветеринар — за освітою — в українській поезії. Поїхав би він собі на село, дихав би свіжим повітрям, пив парне молочко. Та зовсім інше було написане йому на роду.
Є. Плужник явно не поривався присвятити себе корисній справі лікування свійських тварин. З ветеринарно-зоотехнічним інститутом повторилося те саме, що і з гімназією: на лекціях він нудьгував спочатку, далі перестав відвідувати, а в стінах інституту найдовше Є. Плужник перебував того дня, коли забирав свої документи назад. Проте цього разу він керувався конкретною і омріяною метою: стати професійним актором. І вступив до Київського музично-драматичного інституту імені М. В. Лисенка на російське відділення — до знаменитого професора Володимира Володимировича Сладкопєвцева (1876—1957). Відомий актор, режисер, театральний педагог, Сладкопевцев уславився як вихователь кількох видатних виконавців: досить сказати, що учнем його був геніальний Михайло Чехов. А також — В. Чабукіані, Г. Ярон, В. Куза. І цей, київський, набір нездарностями не ряснів. Разом з Є. Плужником вчилися О. Запорожець (майбутній академік психології), В. Строева (майбутній кінорежисер), В. Осєєва (майбутня дитяча письменниця), інші яскраві індивідуальності. Але з-поміж усіх вимогливий професор виділив передусім Є. Плужника...
Якось В. В. Сладкопевцев дав студентам своїм завдання — підготувати й виконати популярний серед читачів вірш Д. Мережковського «Сакья-Муні». Сакья-Муні — це одне із втілень Будди, й ось у вірші йдеться про те, як юрба волоцюг і старців у прощі своїй до священних вод Гангу здибує в одному з храмів кам'яну статую Будди, прикрашену коштовним діамантом. Злиденні прочани хочуть викрасти отой діамант, гримить грім, спалахнула блискавка — бог розгнівався. І тоді один із злодіїв гордо виступає наперед і присоромлює могутнього Будду:

О, стыдись, стыдись, владыка неба,
Ты воспрянул — грозен и могуч,—
Чтоб отнять у нищих корку хлеба!
Царь царей, сверкай из темных туч,
Грянь в безумца огненной стрелою,—
Я стою как равный пред тобой
И, высоко голову подняв,
Говорю пред небом и землею:
Самодержец мира, ты неправ!

Геть усі намагалися прокричати цей викривальний текст, вони «дерли пристрасть на шматки»! Самий тільки Є. Плужник не горлав, а навпаки — промовляв монолог стримано, спокійно, стишуючи дедалі голос. Ефект від такого трактування вразив досвідченого В. В. Сладкопєвцева. І той заявив, що з усього курсу (майже тридцять душ) лише у Є. Плужника — незаперечне акторське обдаровання, лише в його майбутньому він, професор, не сумнівається. І сам Є. Плужник старанно опановував складне акторське ремесло. Наскільки величезний був ентузіазм, видно принаймні з того, що він акуратно відвідував лекції і заняття. Це при тому, що матеріально жилося йому вельми скрутно і він, щоб не померти з виснаження, продавав на київських вулицях газети. Але похвала, щедре пророцтво знаменитого професора зовсім несподіване враження справили на Є. Плужника: він перестав ходити до музично-драматичного інституту. «Я завжди мріяв бути скромним трудівником у театрі,— пояснював товаришам Євген.— Як тільки Сладкопевцев отруїв мені душу славолюбством і я побачив, що ним посіяне проростає, я визнав за краще одразу позбутися спокуси». Але мовчав про те, що невблаганна хвороба (туберкульоз) вже гризла його, а він не хотів своїх колег піддавати небезпеці. Потім: саме тоді остаточно визріло у нього рішення серйозно зайнятися літературою. Нарешті ще одна причина: Є. Плужник закохався.
В тому ж Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка одночасно із ним осягала таємниці акторської майстерності дуже примітна дівчина. Звали її Галина Коваленко, а родом вона була теж із Полтавщини, із села Шилівка, що на Пслі (це трохи нижче Сорочинців і Багачки). 1921 року закінчила вона історичний факультет Київського університету (КІНО), працювала в Наркомосі друкаркою, а що була незвичайно гарна, то закортіло їй себе спробувати ще й на акторському поприщі. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди обступали її зусебіч поклонники — з іменем, із становищем, з іншими достойностями. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є. Плужника, якщо тверезо, не було шансів. Тільки й того, що високий, та стрункий, та з чорною шапкою волосся, та з чорними промовистими очима. Проте був він, як і всі українці, впертий і вмів добиватися свого. Вигляду не показував, але прилаштувався проводити (в гурті) Галину Коваленко додому. А вона мешкала на вулиці Прорізній, в так званому «доходному» будинку, що раніше належав київському багатієві Іващенку. А той, у свою чергу, одержав його як посаг за дружиною, дочкою мільйонера-цукрозаводчика Терещенка. Будинок був споруджений за останнім словом техніки, з урахуванням усіх потреб і вимог квартиронаймачів: парове опалення, ліфт, власний резервуар для води, літній сад на сьомому поверсі. Розміри кімнат, висота стель, вигоди — все на найвищому рівні. Зокрема, в тій квартирі № 42 (на шостому поверсі) проживала в шести кімнатах (не рахуючи «службових») удова забитого в 1905 році варшавського генерал-губернатора Муравйова. Проживала, звісно, в «ті», дореволюційні часи, а потім вона й інші такі повтікали завбачливо за кордон. А в квартирі оселилися нові, з інших соціальних верств, громадяни. В найменшу з кімнат і прописали (вдвох із двоюрідною сестрою Марією Юрковою) Галину Коваленко. Кімната опалювалась (коли щастило дістати чи вкрасти дровець) «буржуйкою», отже, було там вогко, зимно, шпалери повідклеювались і нависали живописно над відвідувачами, але стіну прикрашав самодіяльний плакат, де красувалася серед скрипок, флейт і весняних світів горьківська антитеза до Ф. М. Достоєвського: «Смелей, человек, и будь горд!» А нижче — власне, народжене з глибокого переконання: «На Байкове — не підемо!» (Інформація для не киян: Байкове — чи не найбільше київське кладовище).
І от у цю кімнату вчащати заходився Є. Плужник — бездомний, безробітник, «безперспективний». Ну, який з нього був конкурент отим хлопцям, спадкоємцям найгучніших київських фамілій? Та й поводився він нелогічно, дивно: приходив, сідав у глибоченний фотель, що його він називав «піч», бо сховатися в ньому можна було з головою, і набирав мефістофелівського вигляду. Він мовчки спостерігав Галоччині романи, іронічно посміхався і вряди-годи лише кидав дошкульне щось на адресу чергового суперника. Але в цій нелогічності своя крилася тактика, свій безпомилковий розрахунок. Це очевидним стало незабаром: по-перше, Євген осмішував, принижував численних поклонників ув очах Галини Коваленко, а по-друге, своєю дивною поведінкою він таки заінтригував і зацікавив свою обраницю. Талант, що й казати, завжди є талант.
І в цей момент виникає на обрії найголовніший і найневразливіший конкурент: Іван Рудницький. Дорослий, забезпечений, та ще й при ділі, та ще й галичанин (тобто іноземець). Він знав Галину Коваленко з дореволюційних ще літ, а от тепер заявив на неї свої претензії — якнайсолідніше. На доказ чого прислав їй з-за кордону, з Відня, в'їзне запрошення. Відступати не було куди, це Євген добре втямив. З'явившись на Прорізну в розпал веселощів і просидівши безмовно цілий вечір у своєму фотелі, він, прощаючись, раптом при всіх обняв Галину і поцілував. Що було цілковитою несподіванкою як для неї, так і для всіх присутніх. А він пішов собі. Наступного вечора, знову з'явившися на шостому поверсі, довго німував, а потім промовив поблажливо: «Ну й начудили ми вчора з вами, панно Галино!» Та була ні в сих ні в тих: хто начудив? з ким? для чого? Є. Плужник ніяк своїх слів не коментував. Більше того: взяв і пропав десь на кілька місяців. І за весь цей час не обізвався жодним рядочком. Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу (і такої пригоди!) з нею не було ніколи. Вголос вона обурювалась, а потайки ревла: «Що це за людина? Як до нього ставитись?» Вагалась, вагалась — і закохалась.
Євген повернувся худющий, обдертий — і просвітлений. Сказав, що ці місяці провчителював у Миргороді; що туди заховався, щоб перевірити справжність почуттів своїх і Галининих; що відносно власних не має сумнівів, а от відносно... Але обраниця його також не сумнівалась більше. В жовтні 1923 року Євген Плужник і Галина Коваленко побралися. А в листопаді з'являються друком перші Плужникові поезії. Поки що підписані прозорим псевдонімом «Кантемирянин» — на згадку про далеку воронезьку слободу, де він побачив світ.
Власне, «починав» Є. Плужник вдруге. Ми не забули, що в гімназії, відчувши нахил до поезії, Євген списав російськомовними віршами два грубеньких зошити. Згодом ті віршові спроби автор власноручно знищив. Бо вважав їх «баловством», що грішать ним у певному віці багато юнаків. «Баловством» були вони не тільки через їхню невправність, наслідувальність, недовершеність, але й тому, що ті вірші були з іншої, чужої епохи, що відійшла назавжди і все своє забрала з собою. Для змужнілого юнака, що скупався в розбурханому потоці революційних катаклізмів, пережив події величні і трагічні, який «бачив життя до останнього дна сотнями ран», для цієї оновленої особистості, що нею став Є. Плужник, та поезія вже не існувала. Так він писати більше не бажав, не зумів би. Але як писати по-новому, не відав і не міг поки що відати. Але: «Якщо бути письменником, то тільки справжнім, талановитим». Так він гадав.
Рішення повністю присвятитися літературі у нього збігається з рішенням бути саме українським поетом. Як з ним сталася отака метаморфоза? Під впливом кого і чого? З якої причини? Коли саме?
Найскоріше — в Києві. Найімовірніше — під сукупним впливом багатьох чинників. Безперечно, українцем він почував себе з дитинства, любив українську мову, літературу, «пісні... Шевченка». Ще в гімназії його приголомшило святкування столітнього ювілею Т. Шевченка, точніше — заборона святкувати цей ювілей. Що таке любов народу до свого поета — це тоді Є. Плужник побачив на власні очі. Українцем він був, «але до певних меж». Таким би й лишився, коли б не революція. Це вона розкрила йому очі на призначення й істинне значення рідної мови, літератури. І те, що це сталося не десь там, а в Києві, де точилися найзапекліші змагання за новітній український Ренесанс, за відродження української культури, надиханої високим духом демократизму і народності, найпередовішими ідеями доби, це — закономірно. А не потрапив би Є. Плужник саме в ці бурхливі роки на Україну, до Києва, нізащо б не відбувся він як митець питомо український. Надто значним було те, що він уздрів і осмислив, щоб не втілилося воно в небувалу словесну форму. До того ж він мав перед очима плідні докази, плоди такого відродження — нову, радянську українську поезію. Надзвичайно високо цінував твори О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського. Дуже захоплювався першою збіркою П. Филиповича «Земля і вітер»: скрізь її носив і всім пропонував прочитати. У нас є підстави думати, що навіть тему «днів» Є. Плужник запозичив у П. Филиповича. Інша річ, звичайно, як він цю тему трансформував і що він у неї влив, яке вино сучасності!
Але найперші (несміливі) кроки на терені української поезії Є. Плужник зробив особистими, інтимними віршами, присвяченими майбутній дружині. Мабуть, розуміючи їхню необов'язковість для інших, Є. Плужник називав їх «хатніми» і на люди не виносив. Далі треба було йти вперед, але молодий поет явно, навмисне відтягував неминучість наступного кроку. Чому? Бо не мав певності, що вже спроможний сказати «хоч щось своє, не казане ніким». Тому й підписувався не власним, а прибраним ім'ям. І новий, 1924 рік розпочав віршем, який так і звався: «На 1924 рік», надрукованим 1 січня в київській газеті «Більшовик». І знову підписав його псевдонімом «Кантемирянин».
Та ось настало 21 січня 1924 року, яке сколихнуло, вразило всю планету. Вмер В. І. Ленін. Ця смерть приголомшила Є. Плужника. Він якось ураз посуворішав, зібрав усю волю в кулак. З В. І. Леніним у Є. Плужника пов'язувалися не лише звитяги і звершення минулих років, а й перспективи, задуми, плани на майбутнє. Кончину В. І. Леніна він потрактував як усезагальну і водночас як глибоко особисту втрату. В ті морозні січневі дні цей худий, високий, високочолий юнак немовби розчинився у народній масі. Розгублений, збентежений, Є. Плужник ходив київськими вулицями, що їх заповнювали такі ж, як і він, збуджені й розгублені юрби. Розширеними очима уважно вбирав і червоні з чорним прапори, які розпачливо билися на крижаному вітрі, і людські збілілі обличчя, що не ховалися в коміри від того вітровію. Саме тоді він усвідомив, що йому треба, йому необхідно втілити оте, що кипіло і боліло у нього й у всіх на серці. Але — як? Де знайти єдино можливі, а не просто придатні, слова, думки, інтонації? «Про Леніна ще напишуть багато віршів,— звірявся він найближчим людям.— Хочу, щоб про мій могли сказати: це — Плужників».
У день похорону В. І. Леніна, споглядаючи неудавану й одностайну людську скорботу, оглушений людським плачем і криками паровозних та заводських гудків, Є. Плужник повернувся додому неговіркий і творчо наснажений. Зупиняючись на переходах, піднявся на шостий поверх, до квартири № 42, зайшов до нетопленої кімнати. Попросив його не турбувати і ліг, укрившися з головою «пальтиськом рудим» без вати, перешитим з чужої шинелі.
Двадцять рядків вірша «Він» писалися кілька днів. Безжалісно відкидалися невдалі і зайві рядки, нищилися численні варіанти, ретельно вивірялись — на сенс, на вагу, на звучання — слова, словосполучення, фрази. Коли Є. Плужник уперше прочитав цього вірша в колі родичів і приятелів, то з тиші, яка запала в кімнаті, збагнув: мети досягнуто. Справді, так про В. І. Леніна ще ніхто не писав. Тут навіть його ім'я не назване, а всі розуміють, про кого йдеться: Ленін у цьому вірші — легенда, міф. І разом з тим він тут живий, присутній, він поряд, поруч кожного з нас. Є. Плужникові, здається, єдиному з тогочасних поетів, цей задум пощастило виконати мистецьки переконливо. «Він» — перший вірш, що його Є. Плужник опублікував під власним прізвищем. В українській радянській літературі з'явився новий творець, до того ж — взірцевий майстер. Бо вже з появи своєї в шостому числі київського журналу «Глобус» цей Плужників первісток сприймався як твір класичний.
А сам творець, за своєю звичкою, непевнився. Тобто він продовжував віршувати, віршував завзято і багато, але з віршами тими не носився по редакціях, навпаки — ховав їх від людського ока: він знову (і дуже послідовно) «міняв шкіру», точніше — манеру. Розпочавши в українській поезії як виразно публіцистичний, політично заангажований автор, Є. Плужник спершу навчився говорити «голосно», «в дусі часу» і, поза сумнівом, і далі зумів би отак писати: намагаючись, щоб тебе почули неодмінно й одразу. Але скоро (неймовірно скоро!) він переконався, що серед гуркоту, галасу, брязкоту зброї, серед одчайдушних стогонів і вигуків торжества — тихий, свідомо притишений голос якраз найчутніший, і найчутливіший, і найдохідливіший, і найправдивіший. Сам він щодо цього сумнівів не мав, але — як люди? як читачі? Молодий поет писав, писав без передиху, та редакційних порогів не оббивав і взагалі не домагався, щоб його надрукували. Навіть зошити свої з віршами ховав у себе під подушкою, щоб ніхто з друзів, які заходили до кімнати, нічого не запідозрив. «Рано,— казав він.— Це ще не те, чого я хочу. Нехай полежать».
Невідомо, скільки б Є. Плужник ще карався і примірявся, якби не дружина. Вона викрала у нього зшиток з віршами і показала їх Юрієві Олексійовичу Меженкові, який очолював Український науково-дослідний інститут книгознавства й активно виступав у пресі як літературний критик. Вірші показано йому було, звісно, інкогніто («так, одного знайомого»), але Ю. Меженко, швидко їх прочитавши, запалився: «Це справжній поет! Не схожий ні на кого, цілком оригінальний! Хто це?» Галина Коваленко мусила зізнатися, що автор — її чоловік. Але зізналася і в тому, що Євген не виявляє особливого бажання оприлюднювати свої твори.
Щоб підштовхнути делікатного поета до рішучих вчинків, вони, себто дружина і літературознавець, розробили потаємний план: як включити Є. Плужника в літературне життя Києва. Домовлено було, що Галина Коваленко — нібито випадково — відправить о певній годині свого чоловіка прогулятись на вулицю (Прорізну), де його — нібито випадково — перестріне Ю. Меженко. Так воно й сталося. Ю. Меженко перестрів Є. Плужника і — начебто випадково — привів його на чергове засідання літературного угруповання «Аспис» (асоціація письменників). Є. Плужник уважно слухав, придивлявся, аж тут Ю. Меженко представив його і попросив прочитати свої вірші. Є. Плужник знітився, але прочитав. Успіх був незаперечний. Молодого поета щиро вітали, зокрема присутні на тому засіданні М. Зеров і П. Филипович, від яких немало залежало в тогочасному літературному процесі. Це було вже професійне визнання. Дружина по-жіночому раділа: «Пішов з дому Євген, а повернувся поет». Поет удавав, що гнівається.
Втім, ця подія, безперечно, надала йому снаги й натхнення. Він напружено пише, з-під пера його виникають не лише вірші, котрі склалися невдовзі у збірку «Дні», але й дві грандіозні поеми, що й досі їм важко підшукати аналогії в українській радянській поезії: «Галілей» і «Канів». «Канів» не був оцінений сучасниками, як того заслуговує поема, та й сьогодні ми ще не до кінця перейнялися відкриттями й осяяннями цього унікального історіософічного твору, натомість «Галілей»... В Будинку ВУАН регулярно провадилися літературні вечори, на які збиралися й звичайні, а не лише обрані слухачі. За дві години до початку одного з таких вечорів Є. Плужника запросили — за дорученням М. Зерова — виступити. Цього разу він погодився: очевидно, знав, що йому вже є що сказати народові. Зала була переповнена, ніде впасти яблуку. Виступало багато письменників — і прозаїків, і поетів. Настала Євгенова черга. Щойно він промовив слова епіграфа «От ликующих, праздно болтающих, обагряющих руки в крови...», як залягла стерильна, лікарняна тиша: чути було, як люди не дихають. Слухали, як слухають проповідь у церкві. Хвилювання присутніх наелектризовувало й автора. Він читав пророчо. Відчув: він людям необхідний. Закінчив, а тиша тривала. Ну а далі — оплески, що перейшли в овації. Це була перемога, яка визначила і літературну ситуацію в Києві, і долю Є. Плужника в літературі.
З 1924 року твори його регулярно з'являються на сторінках тогочасних часописів «Нова громада», «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях». Поета примітили і читачі, і критики. Про нього пишуть, сперечаються, він стає вагомим аргументом (і «за», і «проти») в численних літературних баталіях. Відзначимо як дивовижу: з перших своїх виступів у пресі Є. Плужник виявився постійною величиною для української поезії, для української свідомості. На нього посилаються як на незаперечний аргумент, його цитують як визнаного метра, хоча метр поки що не спромігся на першу збірочку. «Не біда: Галілей своє доведе — «а все-таки обертається» (цитата з Плужника), (...) Не біда: Галілей своє доведе». Це М. Рильський, оповідання «Коли копають буряки. (Знову ідилія)», надруковане у вересні 1925 року. Той же М. Рильський і літературознавець А. Лебідь ввели Є. Плужника до своєї авторитетної й вишуканої хрестоматії «За 25 літ», що репрезентувати мала українську літературу XX століття — від Лесі Українки. Лише 51 письменник удостоївся такої честі, а серед них Є. Плужник, на тоді — автор кількох газетних і журнальних публікацій. Він єдиний, хто в хрестоматії обійшовся без бібліографічної довідки: не було на що посилатись.
Ось перед нами архівний конспект докладу «Огляд української літератури р. 1925», накреслений таким доскіпливим знавцем, як М. Зеров: «...рекомендую Плужника як поета сильного і інтересного». Це — про дебютанта і початківця. Бо «Дні», перша Плужникова книжка, вийдуть лише 1926 року. І викличуть вибухову реакцію критиків, які по-різному сприймуть одкровення молодого поета: і хвалитимуть його, і хулитимуть. М. Рильський відгукнеться блискучою статтею «Про двох поетів»: «Сучасний чи несучасний? «Дні» — які, чиї дні? Наші, теперішні? Чи, може, треба приліпити до обкладинки сигнатурку «несучасне», констатувати добірність вірша, скласти для аматорів «формалізму» схему складної строфічної будови в поемі «Канів» — і на тім крапка? Ні. Кожний нерв, що тут б'ється, б'ється сьогоднішніми болями, а як іноді обличчя йому освітлює проміння, то це проміння нашого сонця, а не того, що в старих книгах. Хай нема в поета ні трансмісій, ні молотків, ні тракторів, ні іншого приладдя виробничої поезії, але й книжності в нього мало. Я не кажу, що книжність — гріх. Книжка так само, як й інше життєве явище, може стати за джерело творчості. Але просто Плужник не з тих майстрів, що пишуть свої сонети на крисах улюблених книг. Він «не может о другом», він «всегда об одном». А це його одне — як дволикий Янус: гримаса старого, просвітлена даль майбутнього. І в цьому суспільне значення Плужникової поезії. «Як той дзвін, що мертвих оплакує, живих скликає, оплакує вона тих, хто упав на шляху,— і закликає тих, хто ще йде, не спинятись, не падати, а й упавши, вірити у «всесвітню Мекку» (...) Через трагедію йдемо до очищення: така й має бути справжня трагедія».
Є. Плужник подарував йому свої «Дні», написавши: «Поетові — учень. Максимові Рильському — Євген Плужник». У відповідь М. Рильський зробив візит на Прорізну, приніс свою збірку «Тринадцята весна» — з дедикацією, зміст якої зводився до того, що Євген Плужник належить до тих учнів, які переростають своїх учителів.
Взагалі побут у Плужників був простий, майже солдатський. Жили від гонорару до гонорару чоловікового, від зарплатні до зарплатні дружини, яка працювала друкаркою в Книгоспілці, потім у Будинку вчених. І все-таки поступово стяглися, «освоїли», «окультурили» кімнату. Кімната була величенька. Праворуч, як зайдеш, платяна шафа, за шафою — ліжко, трельяж. Посередині двоє вікон, до одного з яких зліталися голуби: двійко, пара. Євген годував їх об одинадцятій годині, щоранку, і принадив. Під вікном стояла отоманка. У простінку — шаховка на книги, темного кольору, із слюдою вгорі замість скла, де стояли довідники, словники і найнеобхідніші та подаровані книжки. Невеличка була бібліотека, бо ніде було її тримати. Ще стояла генерал-губернаторська велетенська канапа. І — з того ж гарнітуру, тих же розмірів — пуф, який видавав своєрідний звук, коли на нього сідали. Через що Євген звав його «пфу» — і реготав при цьому. Посередині — круглий стіл, два стільці. В кутку — на тумбочках бюрко. Над канапою — полтавський килим, портрет Т. Г. Шевченка і репродукція рєпінських «Запорожців». Ще висіла жирандоля, до якої прив'язаний був білий ведмедик, з яким Євген іноді розмовляв, коли в хаті не було нікого. Але таке траплялось нечасто. Потреба спілкуватися розвинена була у Є. Плужника сильно: з письменниками, з дідами і дядьками, з дітьми. Вдачею він був не те що компанійський, але — особливий. І нетовариським назвати його не можна. А так — не з усіма сходився. З незнайомими і чужими йому людьми поводився гордовито, навіть неприступно. Натомість для друзів, які знали його близько, це був щедрий, доброзичливий хлопець. До нього любили заходити — погомоніти, почаювати. Чай, щоправда, пили у Плужників не з самовара, а з зеленого чайника, подавали печиво, медяники і дорогі цукерки, що їх Євген смакував. А ще — вареники з вишнями. Дуже часто забігав Микола Бажан, по-жіночому якось закоханий в Є. Плужника. Приходив Володимир Сосюра, який ще з порога, шапки не знявши, починав читати вірші, звичайно ж, вірші про кохання: «Ось послухайте, що я вчора написав...» Одного разу прийшов не такий, як всі, Павло Тичина. Прийшов на півгодинки, а просидів чотири: «У вас так тарно, затишно. А в мене зимно, миші бігають, книжки гризуть...» Прибігали зовсім молоді початківці — непосидюща, бойова Марія Пригара чи, трохи пізніше, комсомольський поет Грицько Саченко, якого Є. Плужник хвалив і якому протегував.
Але найчастіше і найгустіше товклися в кімнаті на Прорізній оті київські друзі — письменники, які перебували з ним ув «одній команді», яких разом з Є. Плужником славили і ганили,— так звані «ланківці», тобто члени літературного угруповання «Ланка», що виділилась — цілком природно, а саме протиставившись «неокласикам» — з «Аспису». Про це й писав очевидець тих подій О. Дорошкевич: «Деякі з цих письменників пробували утворити «аполітичну» групу «Аспис» («асоціація письменників»), але вона розпалася влітку 1924 р. виходом з неї групи «Ланка». До «Ланки» ввійшли такі письменники: Б. Антоненко-Давидович, М. Галич, Г. Косинка, В. Підмогильний та Є. Плужник; платформа асоціації базується «на визнанні Жовтневої революції яко передумови до соціального й національного визволення України». «Ланка», як організація, жодної роботи не виявила і незабаром влилася в «Майстерню революційного слова» («Марс»). Сюди входили з київських письменників ще Я. Качура, Д. Фальківський, В. Ярошенко та ін.» («Підручник історії української літератури. Видання четверте. Книгоспілка, 1929 р., стор. 270). (Тут чомусь не згаданий з «ланківців» обдарований поет Тодось Осьмачка).
Той же О. Дорошкевич у статті «Літературний рух на Україні в 1924 р.» отакі давав характеристики цій на сьогодні мало не загадковій літературній групі (адже стільки про неї понаписувано і набалакано дурного, наклепницького, провокаційного): «Щирість і безпосередність — ось ніби вимоги «Ланки» (...) «Ланка» ще не оформилася виразно. Але нам здається, що можна підкреслити її основну тенденцію — «синтезувати традиції української класичної літератури з новими вимогами революційного життя». Як наслідок — пристрасні ідеологічні шукання, бажання усвідомити не тільки діалектику життя, але й свою ролю в ньому» (журнал «Життя й революція», 1925, № 3).
Мовлено, здається, недвозначно і переконливо. Справді, продовження кращих традицій української (і російської) літератури, але на новій, радянській основі, розвиток реалізму, але з урахуванням новітнього історичного досвіду — ось неписана, проте чинна програма «Ланки». «Отже, наше гасло не «Європа чи «Просвіта», а — література УСРР, позбавлена халтури, просвітянщини і хахлацької макулатури!» — заявив на відомому диспуті, організованому культкомісією місцкому Української академії наук (24 травня 1925 р.) один з «ідеологів» і чи не найголовніший оратор «Ланки» Б. Антоненко-Давидович. Додамо тільки, що «Ланку» перейменовано було на «Марс» (це після і внаслідок того, що в Харкові з «Гарту» вийшло Вапліте) на пропозицію іншого «ідеолога» й оратора Валер'яна Підмогильного (Є. Плужник не прагнув ніколи ані теоретизувати, ані виступати в пресі чи на зібраннях). І продовжимо пізніші вже спогади Б. Антоненка-Давидовича про «Марс», «який утворився з невеликої числом, але міцної духом «Ланки». Тут не було ні ідеологів, ні пастирів-керівників, не було навіть жодного критика. Тут вільно було журитися, коли тобі сумно, тут уміли й до сліз сміятися над примітивізмом і безглуздям, що їх час від часу подавало поточне життя. Такі неоднакові, як Плужник і Осьмачка в поезії чи Підмогильний і Косинка в прозі, «марсівці», проте, були щільно об'єднані в одне здружене товариство любов'ю до літератури й прагненням прислужитися в літературі своєму народові. Перебираючи ще в «Ланці» кращі демократичні й народолюбні традиції літературного минулого, «марсівці» намагалися перенести їх у свою творчість, укладаючи тим підмурівок для майбутнього, в яке всі вони непохитно вірили (...) Єдиною умовою для вступу в «Марс» були — літературний хист і громадянська порядність. Через те тут мирно співпрацювали, ба навіть приятелювали рафінований інтелігент Плужник і хаотичний, нерозсудливий Тенета, якого сьогодні захоплювало полювання, а завтра — волейбол, сьогодні писав ліричні поезії, а завтра сідав за повість «Гармонія і свинушник» (Дмитро Фальківський, «Ранені дні», Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі, відділ української літератури в Пряшеві, 1969).
Це прочитавши, не будемо, либонь, чудуватися, що приєдналися до «ланківців» такі письменники, як Борис Тенета, Яків Качура, Михайло Івченко, Дмитро Фальківський, Володимир Ярошенко, що горнулися до «Марсу», і такі також ні до кого не подібні Гордій Брасюк, Григорій Косяченко, Іван Багряний (Лозов'ягин). Обстановка в «Ланці», мабуть, найсприятливіша була для творчості: демократична, щира, вимоглива. «Ланківці» спілкувалися між собою дружньо і просто (хоча й на «ви»). Євген, Гриша, Борис, Валер'ян — по батькові не вживалося, не заведено це було серед них. Проте взаємини, ясна річ, не були і не могли бути безхмарними. Скажімо, Євген Плужник і Тодось Осьмачка, обидва провідні поети «Ланки», терпіти не могли один одного, не любили — взаємно — і поезії суперникової. Але на люди це не виносилося, не афішувалося, зовні все було по-джентльменському. Зате з Т. Осьмачкою приятелював Г. Косинка. Ніхто з «ланківців» не розумів Тодося так, як Гриць. Може, тому, що і той, і цей були аж до самої кістки селюки і міста не любили. Їхній дружбі трохи заздрили, як дружбі Кастора і Полідевка, і навіть називали їх «Косьмачка». Втім, не менш приязні стосунки в'язали Г. Косинку з Є. Плужником. До Євгена, який найбільш був «домашній» серед «ланківців», Г. Косинка прибігав з найменшого приводу: почув цікаву плітку, написав нове оповідання, здибав колоритну людину, вигадав сюжетний хід (головне, щоб причина була). Полягають на канапу, позакладають руки за голову — і розмовляють, регочуться. «Господи, ну чого б ото сміятися півдня!» — обурювалося жіноцтво. А їм хоч би що.
Але найтісніші зв'язки єднали Є. Плужника з В. Підмогильним. Тут узнаки давалася ще й близькість натур: обидва розумні понад усяку міру, спостережливі — примічали все, дотепні — деталі запам'ятовували, слівця, а вже висловлювались!.. А ще — обидва собі знали ціну, своє значення і місце в літературі усвідомлювали прекрасно. Й оригінальність одчували добре і вміли боронити її. «Повторювати чужі думки — все одно що зодягати на себе завошену сорочку»,— говорив Є. Плужник. Мав не тільки проникливий розум, а й очі проникливі, і погляд його витримували не всі: не дивився він, а вдивлявся, наскрізь бачив. «Нація, на все здібна і ні до чого не здатна»,— вторував йому В. Підмогильний. «Спогади цікавлять лише того, хто згадує»,— казав Євген. «І тому ви написали про громадянську війну?» — запитував В. Підмогильний. «Зовсім то не спогади, а передчування»,— відказував Є. Плужник. «Да,— коментував Г. Косинка,— жодний каратель так не розстріляє, як Євген Павлович уміє!» (Дійсно, що таке громадянська війна, побачена — чи передбачена — очима Є. Плужника? Це насамперед війна самогубча: син проти батька, батько проти сина. Що заховують оці вірші? Великий біль. Великий жаль: що не впізнали один одного, що не порозумілися, не навчилися одне одного шанувати). «Мальчонка!— промовляв зніяковілий Є. Плужник.— Вы сначала жить научитесь, а потом уже рассуждайте о поэзии!..» Він завжди, коли треба було висловитись урочисто чи щось гнівне сказати, переходив чомусь на російську мову.
А проте, при всій подібності до В. Підмогильного, це були дуже різні люди. От мудрі обоє, насмішкуваті, язикаті. А втім, Євген не позбувсь якось, не розгубив цнотливої, просвітленої дитинності, для нього завжди існувала межа, якої «не перейдеши». Тоді як Валер'ян Петрович не зупинявся перед чорним скепсисом і до цинізму охоче вдавався — як до зброї. Але й їдкуватий, скептичний Валер'ян побоювався нещадного леза Плужникової думки. Тоді в моду ввійшов Зігмунд Фрейд, і В. Підмогильний оголосив себе правовірним фрейдистом. І залюбки на цю тему розводивсь. Але враз припинив, коли Є. Плужник висловив у товаристві (і, зайва річ казати, в присутності В. Підмогильного) сумнів з приводу того, чи Валер'ян прочитав бодай частину того, за що він агітує? Сам Є. Плужник — прочитав і до З. Фрейда ставився без надмірної поваги.
Ми згадували вже, що питання «одружуватися чи не одружуватися?», «утворювати родину чи не утворювати?» дуже гостро перед Є. Плужником стояло, точніше — він сам собі його ставив. Щоправда, не з фрейдистських мотивів. «Чи маю я право видавати векселі, яких не можу сплатити?» — ось що хвилювало його. І недаремно. Влітку 1926 року він затягнувся цигаркою і — раптом захлинувся кров'ю. Кров, не зупиняючись, ішла дванадцять днів, рушників неставало, її зупиняли простирадлами. Вся кімната була закривавлена: «як поле битви» — не втримався від жарту Є. Плужник. Говорити йому не дозволено було, він мусив дзеленьчати ложечкою об склянку. Домашні й лікарі падали з утоми. Справа погіршувалася тим, що в хаті не було й копійки грошей. І тоді перший з'явився Дмитро Фальківський, який видер гроші з місцевкому письменників. Приніс, поклав на бюрко і сказав: «Без віддавачки». Тобто без повернення. «Гроші не ощаджуйте, нічого не жалійте. А купуйте йому все, що треба, все, що скажуть медики». Самого Д. Фальківського також з'їдав туберкульоз, набутий під час роботи «на знос» у ЧКБ (в Надзвичайній Комісії Білорусі). «Не куритиму більше!» — пообіцяв Є. Плужник. І вже цигарки в рота не брав, хоч раніше курив страшенно.
Втім, лікарі його прирекли на смерть — одноголосно. Тоді особливо не церемонились, а різали «правду-матку» в очі: так було і в політичному житті, і на медицину подібна практика поширилась. «Немає на одужання жодної надії. Але,— вирішили гуманно лікарі,— щоб хворий не думав, що його не лікують, перевезіть у Ворзель». Сказати легко — перевезіть! А коли хворого не можна й торкнутися? В усякому разі, труською київською бруківкою везти його ніяк не випадало. І от Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, по черзі одне одного змінюючи, понесли його на руках до вокзалу і там посадили (точніше — поклали) в поїзд. Так і доїхав Є. Плужник до Ворзеля, де мав діждатися кінця.
Щовечора — після роботи — їхала туди і дружина. Вже знала, що він, зачувши паровозний гудок, повертає голову в бік залізниці, вже й звикла бачити навстріч обернене обличчя Євгенове. Одного разу вона, як завжди, простувала швидко стежкою до знайомої сосни, де на розкладайці конав чоловік, але... він лежав нерухомо і — спиною до неї. «Все. Кінець»,— майнула найперша думка. Проте, добігши, побачила очі не конаючої, а живої, повнокровної людини. Євген посміхався і навіть не чув жінчиних кроків: так він задивився на вивірку, що стрибала з гілки на гілку. А коли вивірка зникла, подивився воскреслими очима і промовив фразу, яка потім стала ходити і досі ходить по людях: «Ти знаєш, якщо дуже захотіти, можна і не вмерти... Я житиму. Я народився знову. І ти не моя дружина, ти моя наречена, бо життя починається вдруге».
Це «життя вдруге» полягало в тому, що двічі на рік, навесні і восени, його відправляли в Крим або на Кавказ, а влітку, коли там було спечно, він їздив до родичів на Полтавщину (в село Білоцерківку і місто Хорол). При погіршенні лягав у Київський туберкульозний інститут, що на Лук'янівці. Там, в інституті, Є. Плужник познайомився з хлопчиком на ім'я Сократ, якого взяв з дитячого будинку селянин — за підпасича. Хлопчик полежав на холодній землі і схопив скоротечні сухоти. Євген Павлович попросив, щоб для малого принесли з дому книжку. І принесли Панаса Мирного «Хіба ревуть воли...». Сократ погортав її і проказав: «Мабуть, я не встигну: надто груба книжка». I помер-таки, не дочитавши. А Плужникові необхідно було не лише дочитувати, а й дописувати свої книжки. Для цього — мати здоров'я. Тоді туберкульозникам робили піддування (пневмоторакс): нагнітали в легені азот, щоб стиснути каверни. Операція була болюча. Приходив лікар і витягав свое приладдя, всі намагалися втекти з хати, щоб не бачити цього і не чути: голку вганяли в міжреберря, і коли вона пробивала плевру, такий розлягався звук, що ніхто не витримував. А Є. Плужник зносив усе мовчки, терпляче, стоїчно: так хотілось йому жити і працювати.
До речі, дехто з визнаних дослідників Є. Плужника воліє поглянути на його творчість саме під цим кутом зору — під кутом невиліковної його недуги, наголошуючи на фізичному стані, в якому перебував поет. Що й казати, це позначилось на його віршах (не могло не позначитися), накинувши на них серпанок смутку. Але так само ясно, що цим одним — хворобою — пояснити характер його віршів неможливо. І не варто, мабуть, літературознавчий аналіз підміняти медичним анамнезом. Невже комусь не ясно, що певну роль у формуванні поетичного доробку Є. Плужника відіграли обставини тогочасного суспільного буття — громадянська війна, неп, навмисне загострювана боротьба класів тощо? І коли він виправдав і оспівав неминучу жорстокість революційних потрясінь, то несподівана жорстокість непівських контрастів, що мимоволі впадала в очі, не могла не приголомшити чутливого поета. Є. Плужник змалечку надивився на купців, на торговців, зненавидів їх, дуже щиро сприйняв новий лад, пересадив себе з усім корінням у новий грунт. Що для нього було вимріяне майбутнє? «Доба, від продажу й купівлі чиста». І як же йому стало страшно, моторошно, коли знову навколо себе побачив непівську дійсність — тобто купецький побут. Та не той самий, а ще більш безкультурний, знахабнілий, тріумфуючий.

Шана і честь —
В кого грошики єсть.
Гасло доби —
Гроші роби,— співає один з персонажів Плужникової п'єси «У дворі на передмісті». Розбіжностей між бажаною мрією і конкретною реальністю не міг він примирити, суперечності епохи не могли не вплинути на вразливу, тендітну душу молодого гуманіста, що дуже хотів вірити в добрість людських вчинків та осмисленість історичних подій. І от митця, який змусив себе закохатися в «красу подій, що сталися допіру», наздоганяло його ж минуле. І це породжувало відчай у нього. А тут ще тупувата (чи, прямо скажемо, дубувата) критика сипала сіль на рани. Ось що, приміром, писав розперезаний вусппівський голобельник Борис Коваленко: «Є. Плужник, як і раніше, продовжує відбивати досить одноманітну й неоригінальну філософію холодної роздуми, якесь старече зневір'я, що подекуди переходить в справжню мізантропію.
«Передчуття спокою і нудьги», «мовчання мудрого печать», індивідуалістична проповідь відмежуватися від околишнього світу, зачинитися в затишній кімнаті в оточенні «мертвих друзів» — «напівзабутих романів»,— такий зміст безпросвітнього песимізму автора, що нічого нового не додає до свого попереднього доробку» («Життя й революція», 1927, № 1—2).
Яка безвідповідальна дурниця! Представляти Є. Плужиика відлюдником, який тільки те і робив, що полюбляв дивитися на дощик за вікном! Нічого немає більш неправдивого, аніж уявлення про Є. Плужника як про «чистого поета», бо «тихенький, тихенький», а як умів він мовити голосно і твердо, як несподівано ставав трибуном — цей «камерний», «кімнатний» поет! Уявлення це хибне: в тому ж бо й справа, що Є. Плужник зазіхнув на сферу ідеологічної, політичної діяльності — коли його ніхто не просив про це. Значною мірою поезія Плужникова — то безперервна полеміка із сучасними (але й не тільки сучасними) поетами (і не лише поетами). Цей «камерний», «кімнатний» письменник виявляється при ближчому розглядові одним з найбільших і найпалкіших дискутантів в українській літературі 20—30-х pp. Неважко встановити, що немала кількість його віршів є не чим іншим, як полемічно загостреними відповідями на твори його сучасників — блискавична, точна реакція на літературні, політичні, історичні події. Які мудрі висновки, які далекосяжні «пристрілки», далекоглядні перестороги у цього «самітного», «камерного» поета! Треба тільки знати це й брати до уваги — щоб не опускатися до примітивних припущень й узагальнень.
Літературна манера Є. Плужника визначилась досить швидко, ну — казково швидко. Можливо, й тому, що він ступив мало не одразу на свій шлях — анти-ліричність. Як ми пересвідчились, Євген Павлович мав відповідні дані для того, щоб стати ще одним закучерявленим українським ліриком. Та не став ним. Очевидно, даючи собі звіт, що приходить у літературу, де «що не митець, то флегма і сіряк, що не поет — сентиментальна кваша»... (М. Зеров). І в ньому спрацювали внутрішні самообмеження, він сам окреслив собі кордони, а в інший спосіб нова поезія і не твориться. Змужніння Є. Плужника — то якесь диво. Рік-два — і верховина. Можна тільки припустити, якого душевного напруження це коштувало йому, яке піднесення викликало до життя довершеність його віршів.
Супротивником своїм Є. Плужник обрав дуже популярного В. Сосюру, якого сам Євген називав «поетом з ласки божої», а от — не поважав. Ставився до нього із співчуттям, як до людини, якій бракує культури й смаку. Зрозуміло, це Є. Плужникові не могло заімпонувати, хоча вголос він цього не задекларовував ніде. І боротьба тут — хоч яка непримиренна, але точилася лише в поетовому мозкові, не на сторінках преси. Друковано відгукуватись про когось письменник уникав, бо часи були такі, що зауваження, критика — навіть доброзичливі — обертались — не з волі автора — на політичне доносництво. І все-таки, прочитавши щось недоладне, Є. Плужник обурювався: «Дрянь, конечно, стишки. Но все же лучше, чем у Сосюры». (Як ми пам'ятаємо, він, коли сердився, несподівано заговорював російською мовою). Ми перестанемо дивуватись, якщо зіставимо розлогість Сосюриних слововиливів із зовні малоформатним, але внутрішньо просторим віршем Є. Плужника, з якого не те що рядка не викинеш — в якому слова не переставиш. Строфа стискається так, як стискаються п'ятірко пальців — і спробуй їх розчепити! Поряд Є. Плужника видається балакучим М. Рильський. М. Бажан, не криючись, заздрив: «Мені потрібно багато строф, щоб сказати щось, а у вас воно вміщається в кілька ря