Хтось настояв корінь женьшеню,
Сподіваючись жити вічно –
Хтось себе живою мішенню
Відчуває вже майже звично.

Перший вип’є чаю із медом
Під програму «Новини світу»,
На дивані вкриється пледом,
Гнівний пост напише у «твітер»,

Що його задовбав «блекаут» –
Супер-кар заряджати нічим!
А той, другий… Він був би радий
Запалити окопну свічку

Та не може: шугає «мавік»
Над траншеями кру́ком чорним.
Варто лиш один раз проґавить –
І поїдеш в мішку до моргу…

Зуб на зуб давно не втрапляє
У сирім бліндажі холоднім,
А за бруствером – там зіяє
Смертоносна глуха безодня…

Той, що перший, напише в «твітер»:
«Нумо, разом до Перемоги!
Щоб ніякого перемир’я!
Обламаєм поганцям роги!»

Другий стисне в руці гранату,
Запобіжник із неї вирве
І жбурне її в супостатів!
Це – остання. А там – як вийде…

Він три роки не бачив жінки,
Десь дочка́ підросла без нього
І в окопі сирім навшпиньках
Він щодня за них молить Бога…

І у відчаї від безсилля
Смертю смерть подолати згоден.
Хай почався б мир з перемир’я –
Може, хтось би вцілів із сотень…

Де політики-дипломати,
Ви, тактичні і стратегічні?!!
Знов приліт… І нема солдата…
Він тепер у строю навічно…

Понесуть на щиті Героя,
Панотці́ панахиду зве́ршать,
Полум’яну і гонорову
Проголосить промову перший…

Грудень 2024 року