Пішов дід проти суботи в поле полювати
І три дні його не чути було і не знати.
Баба вже й людей підняла шукати старого,
Коли ж і він повертає живий, слава Богу.
Як уздріла його баба, то стала кричати:
- Де тебе чорти носили? Куди пропав, клятий?
А сама вже й макогона у руках тримає.
Дід на того макогона скоса позирає
Та й говорить: - Ти би краще так не голосила.
Бо мене, таки і, справді, десь чорти носили.
- Як то? – баба здивувалась, - ляпаєш дурного.
- Що ти, бабо, кажу правду тобі, їй же Богу!
Ото, значить, у п’ятницю луками простую,
Коли десь карета котить по дорозі, чую.
Виїжджає з-за пагорба, шестериком коні.
І до мене прямісінько по дорозі гонить.
Під’їхали, зупинились. Пани і питають,
Чи дорогу до порому найкоротшу знаю.
Давай я їм говорити: - Поїдете прямо,
Поки буде дві дороги. Повернете вправо.
Знову прямо, далі треба вліво повернути…
А панам набридло, видно таке довге чути,
Кажуть мені: - Так не знайдем. До кучера лізь-но.
Проведи нас, а ми тобі заплатимо, звісно.
Сів до кучера й погнали прямо до порому.
Розплатились. На пором той в’їхали по тому.
Я ж на березі став, люльку закурив спроквола…
І зненацька помінялось мені все навколо.
Нема річки, а я сиджу на лавці під хату.
Де я? Що я? Поміж люду узявся питати.
А я сиджу попід шинком, тридцять верст від дому.
Що чорти мене завезли, не сказав нікому.
Лише лапнув по кишені, де гроші лежали.
І мої, й ті, що в подяку пани мені дали.
А там черепки зостались. Довелося пішки
Повертатися додому. Болять мені ніжки.
Баба діда пожаліла, не стала лупити,
Хоча знала, що він гроші ті устиг пропити.
А вигадник був такий він ще із молодого,
Баба сердитися довго не могла на нього.