Мовчить природа. Свищуть в небесах ракети.
Палає степ. Здригається земля.
Серед вогню самотнім силуетом
Летить старий журáвель із гнізда.
Це вже не край весняної надії…
Та як лишити місце, де ти ріс?
Гнізда нема – згубились спогади й події,
Пора тікати – та не зна, куди.
Він мріяв жити в тиші та любові,
Звести собі гніздо для майбуття.
Та зупинивсь. У серці – сум до болю,
Сирени рвуть повітря і життя.
Невже втече? Залишить рідне місце?
Ні! Не зламається, не зрадить він!
Хоч інші вже давно подались в небо –
Він залишився вірним над усе!
Хоч сам один і тіло знеможéне,
І ні води, ні хліба на столі,
Та душу гріє полум’я шалене –
«Я вдома!» – б’ється в жилах і душі.
Чорніє серед згарища гніздечко,
Під куполом із попелу і снів.
Обходять місто тіні, чужі плечі –
Та він стоїть, бо зроблений з живих корінь.
Хтось скаже: «Десь спокійнíше та світліше,
Там тиша спокій й не тривожать сни».
Та навіть у пітьмі – тут серце дише,
Бо краще вдома, ніж на чужині!
2025

Нинішня війна змінила нашу буденщину. Замість звичайних подорожей - поїздки на тривалий час. І кожен думає: "А тут так добре, чи варто взагалі повертатис додому, де вибухи, тривоги, ракети, шахеди... Війна?" І мало, хто повертається. Але є люди, як мій старий журавель, якому не страшне полум'я, бо вогонь у душі сильніший. Цей вогонь - це любов до рідного краю, до своєї домівки...