Було то в тридцяті роки. Вже колгоспи були.
Люди вже на «рідну» владу свої спини гнули.
А начальство наїздило, щоб перевіряти
Чи то вийшли усі в поле, не сидять по хатах.
Якось раз у літню спеку на візку легкому
Вповноважений приїхав із райвиконкому
У село. А всі ж у полі, нікого немає.
Із-за тинів одні діти тільки й виглядають.
А йому ж схотілось пити. Бачить, біля двору
Дітлахи якісь гуляють саме на ту пору.
Тож гукнув: - А ,нумо, діти, принесіть попити!
Один хлопчик побіг в хату, повертає звідти.
- Нема, - знічено говорить, - води у нас в хаті.
Тільки сирівець надворі…Виставила мати…
А той, навіть не дослухав: - Сирівцю неси-но!..
Хлопчик посуд череп‘яний прихопив із тину.
За хвилину приніс повен. Чоловік напився.
- Дуже теплий, - на хлопчика пильно подивився. -
А чи сирівцю отого у тебе багато?
- Та учора, коли лазив кішку діставати,
Що втопилася у ньому, по коліна було…
Тому мама поросятам його притягнула.
Стоїть в ночвах серед двору… Тому і нагрівся.
Чоловік, таке почувши, страшенно озлився.
Посудину череп‘яну об землю, як кине.
Те уздрівши, аж сльозами залилась дитина.
Плаче та до незнайомця промовля сердито:
- Куди ж тепер буде братик «по нужді» ходити?