Про брехливих москалів люди добре знали,
Отож дітям і онукам переповідали,
Що тим москалям ніколи вірити не можна,
Бо наївний люд дурити всяк москаль спроможний.
Жили, кажуть, дід та баба. Якось дід говорить:
- Збирай, бабо, тихцем гроші, а то нужда скоро.
Стала баба відкладати. По копійці клала.
Скоро рукавець тих грошей вона назбирала.
А то якось москаль ішов, зазирнув до хати.
Глянула на нього баба та й давай питати:
- Чого ти такий обідраний, ледь ноги тримають?
- Нужда, бабо! Нужда в мене, бо грошей немає.
Баба, як таке почула: - А ми гроші маєм!
Дід велів, тож на нужду ми якраз і збираєм!
Кинулась та й рукавець той москалю виносить.
- Для нужди отої, мабуть, цього буде досить?!
Москаль рукавець хапає та й бігом із хати.
Радий, що зумів так легко гроші ті дістати.
Трохи згодом повернувся і дід з косовиці.
А вона така раденька, як не похвалиться:
- Поки ти десь волочився, нужда завітала,
Так я віддала всі гроші, скільки назбирала.
Як почув дід, коня вивів, за москалем скаче.
Зрозумів москаль все добре, як діда побачив.
Але гроші віддавати бажання не має.
Став попід криву березу, її обіймає.
Вона падати зібралась, а він трима, наче.
Дід питає: - Москалику, ти нужди не бачив?
А той зразу і знайшовся: - Добре, що спитали.
Бачив, звісно, вона тільки мимо пробігала.
Потримайте-но березу, коня мені дайте,
Я спробую наздогнати оту нужду кляту.
Дід наївний і повівся, віддав коня свого.
І не бачив москаля він більше після того.