Жила в однім селі вдова. Сховала чоловіка
Та й при хазяйстві, при грошах зосталася сама.
А був дячок у тім селі, який і мріяв тільки,
Якби до неї підкотить, усе в руках тримать.
Вкрав в церкві ризи, нарядивсь та і подався, значить,
Немов угодник Миколай та й мовить до вдови:
- Сподобилася, дщерь моя ти, врешті мене бачить.
Та в ноги впала і піднять їй страшно голови.
А він про суєту мирську вичитувати взявся.
Та грошенят собі урвать не удалось цей раз.
Тож побалакав, побухтів та й скоро попрощався.
Сказав: - Прийду до тебе ще, чекай в такий то час.
Прийшов той час, вдова уже і ладан накурила,
І хата прибрана, і стіл накритий вже чека.
Набігалась за цілий день та й дожидатись сіла…
А був в селі ще паламар, хитріший за дяка́.
Провідав про ману, що дяк той хоче напустити
Та й думає собі: «Чекай, от я тебе провчу!
Узнаєш, із вдовою як таку дурню крутити!»
От Миколай прийшов, а той, як тільки-но почув,
Рядно на себе, бороду із льону начіпляє,
Ще від комори взяв ключі – по пів аршина ті.
Ну, вилитий Петро святий, що рай охороняє.
Заходить в хату до вдови без стуку (бо ж святі).
Побачив Миколая та: - Ти хто такий? – питає.
- Я – Миколай угодник? - Як же ти сюди зайшов,
Як я, коли сюди ішов, закрив ворота раю?
- А я, - дячок белькоче, - там ще перелаз знайшов.
А він угодника тоді за патли: - Що ж за люди?
Як кожен через перелаз унадиться ходить?
А Бог із мене запита! Я червоніти буду?!
Та і ключами по шия́м узявсь того лупить.
Той закривався та ховавсь вдовиці за спиною
Та паламар дячка усе ж добряче одходив.
Лупив усе та примовляв: «А не хитруй зі мною!»
Дячок той двері ледь знайшов і більше не ходив.