Ось дідова уже старенька хата,
Але міцна, сто літ буде стояти.
А нову батько самотужки зводив.
Її також кидати дуже шкода.
Бо тут родився, тут маленьким бігав
І по траві зеленій, і по снігу.
Тут все своє, у що вкладав я душу
І все оце тепер кидати мушу.
А сад своїми ж посадив руками,
І доглядав, і пестував роками.
Мені ж тут кожна гілочка знайома.
Сам обрізав, не довіряв нікому.
І винограду викохав багато.
Хто навесні візьметься обрізати?
Я ж кожен кущик з чубука ростив.
А які грона кожен з них родив?
І кинути усе? А господарство?
Що саме маю я робити з птаством?
Он і курчаток кури налупили
Дурні на зиму. І качки теж сіли.
З котами що й собаками робити?
Вони ж не звикли, наче дикі жити.
І всі з малого на очах зростали.
Тепер у очі пильно зазирали,
Мов відчували, що господар кине.
Як з ними поступити я повинен?
А гуркіт бою усе ближче чути.
Уже ракети долітають люті.
Там когось вбило, хати розвалило,
Лише великі вирви залишило.
Отож, і думай, що його робити,
Як воно може раптом прилетіти
І все оце, за що тримаюсь марно,
Лиш купою руїн одразу стане.
Й тобі самому буде за могилу.
А до життя ж непереборна сила.
Стою в дворі, дивлюсь на все і сльози
Повільно замерзають на морозі.