Якось взимку, як Ходжа уже спати вклався
І четвертий, мабуть сон саме додивлявся,
Попід вікнами його два п‘яниці стрілись,
Сперечатись почали, а тоді й побились.
Сп‘яну за ножі взялись – вже до крові діло.
Оті крики за вікном жінку розбудили.
Вийшла, глянула в вікно. Як ножі уздріла,
То побігла і бігом Ходжу розбудила:
- Встань, - говорить, - та сходи, щоб розборонити,
Бачу, один одного скоро можуть вбити!
Як Ходжа не відмовлявсь, що не піде з хати,
Що вони й його поб’ють, краще буде спати.
Все ж послухавсь, начепив ковдру та й подався.
- Хлопці, хутко припиніть! – совістити взявся.
Ті ж послухались, немов, битись перестали,
Підступили до Ходжі, ковдру відібрали,
Обнялися й подались, мов два любих брата.
Ходжа, під зубовний стук повернувсь до хати.
Жінка каже: - Молодець, зробив добре діло.
Щоб не ти, один другого вже б, напевно вбили.
А з-за чого, не спитав, вони отак бились?
- Ти дурепа! Із-за ковдри моєї й зчепились!