«…сів біля вікна, щоб спостерігати ніжну темряву ночі, слухати різні сумні звуки і мучитися серцем, що оточене жорсткими кам’янистими кістками.»

(Андрій Платонов «Котлован»)

Йшов Час – невблаганний як сама Галактика (а може ще більш невблаганніший). Асистент Морока Анатолій продовжував працювати на кафедрі фітопатології – у його свідомості ця кафедра була єдиним можливим світом буття. Думки в нього роїлися навколо жуків-скрипунів, яких в ті роки називали жуки-вусачі. Він опублікував навіть кілька нових наукових праць про цих вусатих створінь: «Динаміка ушкодження візантійських ікон ХІІІ століття в монастирях південно-східної Сербії жуками-вусачами (Cerambycidae, Coleoptera, Insecta)» та «Вплив жуків-вусачів (Cerambycidae, Coleoptera, Insecta) та становлення іконоборства у Візантії в часи імператора Лева ІІІ Ісавра», де висловив досить оригінальну думку про те, що ідея іконоборства з’явилась в голові того вусатого імператора Візантії внаслідок спостереження за жуками-скрипунами, що погризли дерев’яні ікони в Константинополі.
Про свою героїчну експедицію в нетрі Амазонії і життя серед дикого лісового племені індіанців-канібалів асистент Морока згадував все менше і менше, а коли хтось знову починав розпитувати про папуг Ara chloropterus (Gray, 1859), гевею, шаманів та отруту кураре обличчя асистента Мороки кривилося в емоційно-артистичній гримасі, наче він не жив щойно, а грав роль Гільденстерна – персонажа сумної п’єси про данських інтелігентів.
У той час асистент Морока захопився релігією, як казали тоді містики Снятина «вдарився в релігію». Проте християнство він розумів досить дивно: істинною вірою він вважав аріанство (хоча не афішував це публічно), але проповідував ідеї про те, що Христос – це вище творіння Бога-Отця, сотворене ним з Великого Ніщо, але не рівна Богу і не вічна сутність. Місцеві ортодокси в Станіславі шепотілись в кав’ярнях, що він схизмат і єретик, але я сумніваюсь, що ці погляди були для нього надовго. Просто деякий час він вважав, що іконборство (яким він щиро захопився) є незаконним дитям аріанства. Хоч і в душу людині не заглянеш, але, судячи по всьому, релігійні погляди Анатолія Мороки змінились: я чисто випадково побачив його під час свого візиту до Риму в соборі Сан-Паулу (Basilica di San Paolo fuori le Mura).
Він не помітив мене, і я не хотів виводити Анатолія зі стану екзальтації – він так затято і щиро молився, що сумніватися в його відданості Святій Церкві було годі. Під час наступного свого візиту до Риму Анатолій Морока мав аудієнцію в Папи Бенедикта XVI, ставши єдиним співробітником не тільки нашої кафедри, але і всього інституту, хто удостоївся такої честі. Тема і зміст розмови асистента Мороки з Папою не розголошувались, але після прийому Анатолій здійснив паломництво на Святу Землю – до Гробу Господнього, де, подейкують, в нього було видіння – йому явився сам апостол Фома і звелів прочитати своє Євангеліє, яке вважається всіма існуючими церквами апокрифом.
Чи навернувся асистент Морока після цих подій в ортодоксію – я не знаю, але його (нехай тимчасове) захоплення аріанством породило для нього чимало ворогів і злостивців, які вперто називали Мороку єретиком і віровідступником, а не теософом і мислителем. Після захисту дисертації (яку ті ж самі недоброзичливці називали «переливанням з пустого в порожнє давно відомих істин») Анатолій Морока опублікував працю «Споглядання жуків-вусачів як форма медитації монахів-самітників секти Сингон на півночі острові Хонсю», яка галицькими буддистами була сприйнята вкрай вороже: в тій праці він вжив фразу «так звана школа істинного слова», що звісно наших місцевих буддистів образила.
Так чи інакше, але дисертацію асистент Морока успішно захистив, і був уже не асистентом, а кандидатом наук на посаді доцента, а потім і доцентом, чим він дуже пишався – блукаючи коридорами інституту він періодично говорив сам до себе (але щоб обов’язково почули інші): «Як справи… Як справи… Ось – званням доцента нагородили!» Після такої великої і радісної події Анатолій Морока крім праць «Сенс молитви Господньої» та «Філософія розенкрейцерів і містицизм пізнього бароко» (уривки з яких таки були опубліковані в журналі «Сучасна теософія») написав фундаментальну працю «Новий гнозис», де зумів вдало поєднати християнство і дарвінізм в єдине вчення, здійснити (як він виразився) «новий синтез». Ця праця було зустрінута насторожено і критично багатьма філософами, особливо в протестантських країнах, зокрема, кальвіністами східної Шотландії і піренейськими гугенотами.
На цьому доцент Морока, звісно, не заспокоївся. Злі язики недоброзичливців казали, що він жадає за будь-яку ціну отримати посаду завідуючого кафедрою, потім ректора, потім очолити Академію Наук, потім Нобелівський комітет, потім сісти одесную Бога, а потім як Бог скаже: «Втомився я від цієї вистави буття…», вже не одесную, а на місце. Проте, то все неправда: для Анатолія Мороки кар’єра була не метою життя, не втіленням його глибинного підсвідомого жадання влади, не бажанням кимось командувати і над кимось знущатись, а засобом змінити Всесвіт на краще, зменшити глобальну ентропію і явити людям Істину. Ще злі язики казали, що Анатолій Морока – це Буратіно, що справді повірив, що на Полі Чудес виросте золоте дерево, якщо він там закопає свої фальшиві флорини, і то такий Буратіно, що не просто втік від тата Карло кинувши в голову розумному цвіркуну молоток, але ще й свого тата Карло зарізав і поламав його шарманку. І до школи отой дерев’яний хлопчик таки дійшов, довів там вчителя до інсульту, а потім потрапив до лялькового театру, де всі маріонетки звикли висіти на цвяшках. Всі, навіть собачки. Але ці злі метафори та алегорії були просто наклепами – проявами споконвічного бажання людей бачити всюди зло (епоха модерну, все таки, Шарля Бодлера читали всі). То все неправда, бо Анатолій Морока був на відміну від Буратіно романтиком. Ще лихі люди казали, що Морока «всюди без мила в дубу густу крону лізе». Але це прояв суб’єктивного мислення людей не обтяжених інтелектом.
І ось настав абсолютно неочікуваний день – посада завідуючого кафедри фітопатології раптово стала вакантною. Анатолій Морока тут же заявив, що він найбільш гідна кандидатура на це крісло і портфель, бо він не просто найталановитіший співробітник кафедри, а нанайнайнайталановитіший, всі рейтинги у нього найвищі (начебто це взагалі когось цікавило), тому хто як не він, тому нікого крім нього на цю посаду. Це, звісно, був прояв надмірної емоційності – не більше. Анатолій Морока є людиною на диво скромною, з душею, що наповнена християнським смиренням і далекою від гріха марнославства. Він просто був людиною постмодернізму. І саме його життя було формою постмодернізму.
Засідання кафедри присвячене виборам нового завідуючого почалось якось мляво і нудно, навіть банально і нецікаво. Оголосили мету засідання, кандидатів на посаду, які виступили досить з очікуваними промовами. Потім голова зборів попросив виступити для обговорення кандидатур. Всі чомусь мовчали і це було сумно. Виникло відчуття що слово втратило зміст. Це відчуття зависло в повітрі як залізна гиря. У мене не лишалося вибору. Я піднявся в промовив:
- Якщо ніхто не хоче нічого сказати, то доведеться мені. Нині наша кафедра – це вітрильник, який пливе вперед у невідоме хвилями бурхливого моря пізнання. І нашому кораблю потрібен капітан, що крикне екіпажу в скрутну годину: «Ще не вечір!», а коли буде потрібно скомандує: «На абордаж!» і першим полізе на ворожий корабель з широким матроським тесаком. Я Анатолія Мороку знаю дуже давно. Ми з ним родом з одного села – з селища Гвагле, що в Гвінеті. Ми з ним пасли овець в місцевого лорда Трістана Ллойда, що писав своє прізвище не з двома, а з трьома літерами «л» і про якого казали: «Він так, один валійський джентльмен». Пастухували ми, аж поки пошесть не скосила всіх овець, людей та собак. Вижили тільки ми двоє. Поховати померлих тварин і людей нам допоміг місцевий пастор Томас (в миру Ола Сунлід), що колись вчив нас грамоти в церковно-приходській школі. Але потім і він помер, і ми кинули це пустище мовчання і подалися в Брістоль з метою найнятися на якийсь корабель – побачити світ і заробити на хліб насущний. Дорога була довга і кам’яниста (бо такі дороги були не тільки в Дублін). Ми нагадували двох волоцюг і йшли потайки, переважно ночами, бо в ті часи волоцюг чекала шибениця. Ми найнялись матросами на бригантину «Ізабелла» під командою капітана Джона Старбака, щиро вірячи, що корабель торгівельний. Але коли корабель вийшов у відкрите море, капітан зібрав всіх на палубі і оголосив, що він має патент від королеви грабувати іспанські кораблі і що ми тепер корсари. Деякі матроси почувши отаке з переляку стрибали за борт з надією доплисти до берега і так врятувати своє нікчемне потріпане життя. Але не Анатолій Морока! Його обличчя лишилось незворушним, а потім прикрасилось посмішкою – він був готовий до всього. Три роки ми з Морокою вчилися латати вітрила і щедро поливали палубу іспанською кров’ю. Одного разу ми потрапили під обстріл іспанської ескадри, і я вам скажу – доцент Морока – це людина з криці! А тепер я хочу звернутися до ваших сердець. Не до розуму, ні, нехай він трохи відпочине. Я хочу запитати у ваших сердець: «Чи любите ви науку?» А якщо любите, то чому доцент Морока досі не обраний на посаду завідуючого кафедрою?!
В аудиторії запанувала якась моторошна тиша. Потім було голосування. За Мороку майже ніхто не голосував.
Я йшов містом, топтав черевиками бруківку (їй було не боляче, ще й не такі топтали) і в моїй зворохобленій душі росло розчарування: в людях, бо вони не підтримали великого вченого, генія сучасності, філософа і титана думки, людину і пароплава (бо колись таки назвуть пароплав його іменем!). Я розчарувався в собі, бо не зміг нікого переконати. Я розчарувався в Мороці, бо до того вважав його надлюдиною з якої почнеться нова раса, бо він запліднить своїми ідеями свідомість мільйонів. Він програв. Значить неспроможний, значить він звичайнісінька людина – я черговий раз помилився. Багаторічні пошуки надлюдини були марними. Ніцше помилився. Людство деградує і на що не спроможне. І ще подумалось: і знаходяться ж автори (писаки!), що пишуть такий абсурд – і то коли – коли йде війна, світ наповнений стражданням. А потім… Зрештою… Деякі ж люди можуть тільки й думати про кар’єру в цей страшний час. Чому б тоді і не писати ось такі тексти, де все вигадка, а якщо й трапиться співпадіння з якимись реальними подіями – то це випадковість. Все в цьому світі випадкове… Геть все.