Остерігаюся писати незнайомому автору надто багато.
Та все ж скажу кілька речей.

Вірш за своєю побудовою нагадує нарізку внутрішніх вигуків — коротких думок з відлунням. Це не хаос: у ньому виразно тягнуться кілька ниток, що повторюються й перегукуються.

Починається він із короткого, агресивного протесту. Потім — несподіваний спокій і перехід до побутової втоми, а далі вже й до метафізичного благання. Усе це тримається на дуже відчутній внутрішній енергії, на тому самому «рушії», який запускає післяафектний обвал з подальшими алюзіями: зайчик–кролик, соцмережі й «біологи», погляди юзерів, римовані побутові деталі, віршування «аби щось написати» — і знову благання.

У вірші відчутні інтонаційні хвилі та самоіронія.
Мені він справді сподобався, а такі тексти трапляються нечасто — принаймні серед тих, на яких я зупиняю свою письмову увагу.

Дякую за те, що побачив, розтлумачив і відчув.
З повагом, Ю.С.