- Наступного тижня їдемо в Покровск на Лагуне – каже дружина.
- С чого це , відповідаю, чому не на Мегане, на Лагуну ж немає цивілки?

- Саме тому їдемо, переєструемо всі машини в Покровську, та купимо страховку.

Це аргумент, не сперечаюсь. Справа в тому що окупаційна адміністрація вимагає всі авто які на облику в Донецьких МРЕО, переєструвати та придбати номера з позначкою ДНР. Машині з реєстрацією на неокупованих територіях поки не чапають. Мене , як і дружину, аж муляє вішати ці диявольські ознаки. Так, їдемо, це благородна ціль, хоча й затратна.

Збираємось. Дружина збирає якісь провіант, щоб залишити його на українському блок пості. Нічого особливого – чай, кофе, цукор, цигарки. Тягне банку меду.

- Ти чого?! Після тієї історії його якщо й візьмуть, відкривати не будуть.
Кілька місяців тому, якийсь дід пригостив українських військових медом в скляній банці. Коли її почали відкривати, вона вибухнула, хтось загинув.

Дружина не сперечається, але мовчки тягне банку до валізи.

Плануємо виїхати о 5-й ранку, тільки закінчіться комендантська година. Але , як завжди запізнюємось. Десь о 6-й завершуємо завантаження. За руль сідає дружина. Емпіричним шляхом ми дійшли висновку, що до авто з водієм жінкою більш сприятливе відношення на блокпосту. Принаймні нам так здається.
З нами їде мати дружини. Вона завжди рада скласти нам компанію в подорожі на вільну частину Донецької області. Це привід закупитися продуктами, які на неокупованій частині значно кращі та дешевше.
Є проблема. Марія Федорівна – гіперкомунікабельна людина. Стоячі в черзі за хлібом вона познайомиться зі всіма покупцями, продавцем, вантажником та випадковим торговим представником. Вона постійно щось розповідає, навіть коли слухач втомився и недвозначно позіхає. Одного разу, на якомусь блокпості, така її балакучість, коштувала нам зайвої нервової години, та посиленого огляду авто. З якоїсь причини Марія Федорівна вирішила, що безперервна невимушена балаканина, дозволить домогтися розташування доглядача. Враховуючі, що всі інші в машині сиділи вкрай серйозні та мовчазні, вийшло навпаки. Мабуть зі сторони, це на справді виглядало як спроба заручника маякнути «help».
Мені здається, що на табличках перед блокпостами окрім «не фотографувати, вимкнути телефони, вимкнути фари», треба писати «мовчи, якщо тебе не питають».
Десь о 6.20 під’їжджаємо до зупинки де нас чекає М.Ф. В неї тільки невелика сумка, сідає по заду.
- Доброе утро - Загальне обов'язкове привітання.
Ми з дружиною обертаємося до задніх сидінь, та не змовляючись майже хором:
- Мама, Мария Федоровна, только пожалуйста , без лишних разговоров.
- Что вы со мной как с маленькой!? Я что не понимаю?! Мне что уже и слово нельзя сказать?!
М. Ф. майже без пауз продовжує.
- Представляете Зинка со своим пупсиком вернулась, больше года отсиживалась в Таганроге…
Ну ми хоча б спробували. Дружина додає гучність магнітолі.


Перший блокпост на маріупольський трасі, ще в межах міста. Мене постійно дивувало, що на ньому чергують анорексічні хлоп’ята одягнені не за розміром. Форма або коротка, або завелика, але завжди не за розміром. Після загострення бойових дій в районі Авдєєвкі - маріупольский напрямок – єдиний шлях на вільну землю. Цей блок пост, як візитна картка «столиці новоросії», та він такий жалюгідний.
Сьогодні прохолодний ранок, туман. Хтось довгов’язий сидить в роздовбаному офісному кріслі на роликах, загорнутий у якусь плащаницю кольору хакі, так що знизу тільки подерті кеди, а зверху стирчить ствол калашникова, а за ним стомлені очі, в темних кругах. Сповільнюємося біля постового. Очі показують – «проїжджай».
-Він віглядає як христараднік, аж задонатити хочеться. Сидить, мерзне, навіть шкода його, серйозно, – тихо кажу дружині.
-Мені не шкода, але можемо повернуться, щоб ти його обійняв, - відповідає.

Незабаром наступний блок пост. Тут все рясніше і тут вже невелика черга. Окрім імпровізованих дотів з бетонних пліт та мішків з піском, залізний вагончик з написом «Таможня», над ним прапор «ДНР». Це щось нове, раніше цього вагона не було.
- Какая мерзкая тряпка! Это же надо было придумать такой страшний флаг?! – коментирует М.Ф.
Ми дружно шикаємо на неї.
- Что, я молчу!
Постові тут не за прикладом попереднім, відгодовані, бородаті, одягнені різношерстно, але з урахуванням сучасної військової моди, такі собі - рейнджери.
Просуваємось в черзі, я придивляюсь до попередніх авто. Всіх пасажирів та водіїв відправляють до віконця в вагоні-таможні, туди здають паспорта, та мобільні телефони.
- Ого, вони тепер телефони перевіряють!
- Я нічого здавати не буду!- спалахує дружина, в неї новий смартфон, мабуть вже з проукраїнськими підписками FB.
- Не дури, не дражни гусей.
Зі мною завжди дві офісні кнопочні дзвонілки, там навіть телефоні книги пусті, тільки вхідні клієнтів та колег, ніяких паролей. Один віддаю дружині, на всяк випадок називаю номер сімки, та хто дзвонив останній. В майбутньому треба буде враховувати догляд гаджетів .
Наша черга, зупиняємось біля рейнджера.
- Куда направляемся?
- Красноармейск , важливо відповісти саме так а не Покровск.
- Цель поездки?
- Повидаться с родствениками.
- С документами и разблокированними мобильными телефонами к окошку таможни.
Це навіть не вікно, а невеликий отвір, як в заводській касі. Сую туди документі з мобилкою, вони зникають, та через дві хвилини з’являються знову. Всі інші також здали – отримали. Питань нема.
Їдемо далі.
Далі ще три блокпоста під прапором «днр». Чим ближчі до лінії зіткнення, тим нахабніші та зліші постові. Документи не перевіряють, але ретельно доглядають машини. У когось навіть зривають дверні карти. Та нам щастить, нас тільки запитують :
- Есть запрещенные к провозу предметы?
- Никак нет! – бадьоро рапортує дружина
Бойовик заглядає на задній ряд, М.Ф. сидить мовчки, тільки зло зиркає поверх затемнених окулярів.
- Проезжайте.
Об'їжджаємо попереднє авто, водія якого змусили вивантажувати валізи прямо у дорожню багнюку. Невже гендерні стереотипи працюють?

Нарешті під’їжджаємо до черги перед українським блокпостом. Самого блокпоста не бачимо, він десь за поворотом та за пагорбом.
Ми стали в кінець черги, я пішов рахувати. Доходжу до блокпоста, десь кілометра два, 260 машин. В середньому 30-40 машин в годину, сьогодні повині встигнути проїхати. Але тут почінає працювати мафія перевозів. Працюють злагоджено, хтось з них хто стоїть на початку черги створює навмисний затор, в який як клином встромляються інші його колегі. Були віпадки , коли були змушені ночувати на трассі перед нулем, саме через таку згуртованність водіїв. Як буде сьогодні – побачимо, шанс проїхати є. Перевози нахабно пруть, черга чинить спротив, починаються сутички. Гомін, хтось когось б’є, весело як завжди. Повертаюсь до машини.
Поки йду, стаю мимовільним свідком запеклих політичних дебатів. Десь ще рік тому я також намагався когось в чомусь переконати. Сьогодні, мені здається, ці зусилля марні. Все радикалізоване, всі визначились з яким вони табором. Коли я чую щось на кшталт «та я ні за тих ні за тих, хрін редьки не солодше, не все так однозначно, аби не було війни», я розумію, що спікер знаходиться в оточенні політичних супротивників, та був би більш агресивний і категоричний, якби чисельна перевага була на його боці.

Годинник показує 10.30, здається за ту годину поки я гуляв, кінець черги не рухався. Така нерухомість завдяки профсоюзу перевозів.

Якась іронія в тому, що саме ворожі блок пости ми пройшли більш меньш безпроблемно, а ось перед украінським доведеться простояти залишок дня. Але ми не в образі, ми всі розуміємо, ми готові чекати...

М.Ф. гуляє уздовж черги. Зустріла якусь знайому. Це не диво в неї пів Донецька знайомих.

Дружина починє робити те завдяки чому вона ніколи не виглядає вільною.
- Здається ти можешь цім займатися в любий сітуації
- Доречі тобі б також не завадило , заспокоює нерви,
Вона дістала нітки. Вони жовті та сині. Мі в черзі перед українськи нулем, тому це вже можна робити. Зараз вона в’яже українськи прапорці. Віглядае це як прямокутна серветка десь 5 на 10 сантиметрів. Нітки товсті, вона робить це доволи швидко, десь до години на прапорець.

- Треба знайти для них палички, каже вона
- Яволь, йду шукати

Як з’ясувалося, знайти паличку гідну українського прапорця, не так вже й легко. Вздовж запльованого узбіччя , серед недопалків та сміття, знаходилися якісь криві та страшні сучки.
Нарешті я знайшов те, що мені здавалось підходящим.
-ну ні це не піде, каже дружина
-дивись на цій кривій паличці прапорець буде ніби чинити опір ураганному вітру, починаю я боротьбу з запереченнями.
-Ну не знаю, якась вона дуже крива….

Повільно просуваємось в черзі. Тепер можливо побачити блок пост.

- Ой , флаг украинский виден, ой не могу аж до слез, М.Ф. починає хлюпати носом.
З ліва, десь в метрах 15 від обочини видно обгорілий корпус мікроавтобуса.
Кілька місяців тому один відчайдушний перевізник вирішив об'їхати затор по полю. Але, не пощастило, підірвався на протитанковій міні, загинули майже всі, хто був в автобусі. Тепер ці іржаві останки лякають краще за будь-які попереджувальні таблички.

На нуле стоїть автокран, тягае бетонні блоки на одній з полос. Через це рух в обох напрямках йде лише по одній смузі. Черга ледь просувається. За шість годин проїхало біля 100 машин. Прогноз негативний.

Починається те через що я не навіджу ці поїздки. Суто физиологично, треба отлить. Вздовж трасі – лісосмуга. Здається – ось рішення. Та ні, через кожні 30 метрів натикани таблички – «обережно міни, за сприяння UNICEF». Звучить двозначно, та все одно дякуемо UNICEF. Вбиральня – скоріш її пародія, є в же біля нуля., Якись добродій встромив три палки над придорожнім кюветом та натягнув на них з двух сторін тканину. Тканина брудна, рудо сіра, майже відірвалась та полощиться на вітру як вітрило, та все одно до ціеї конструкції черга жінок.
Намагаюсь уявити себе каменем в японському саду, та вгамувати бажання бігти за ті таблички. Засинаю.

Бах, я підстрибую на сидінні, здається щось прилитіло поряд. М.Ф. та дружина були на вулиці, що з ними? А, ось біжать к авто, здається всі цілі. З лісосмуги напроти нашої машини віходять дві жінки. У одній з них розсічені джинси до стегна, і куртка на спині, її підтримує інша, яка здається не постраждала. Розтяжка…Вони йдуть до кінця черги в сторону Донецька. Провожаємо їх поглядом, у пораненої по спині та по ногах розповзаються бурі плями.
- здається стегнова артерія ціла. Дружина проводжає їх професійним коментарем
- А UNICEF попереджав, підтримую я розмову.

На годиннику 17.40. Після 18.00 проїзд буде закрито. Проїхали 10 машин попереду. До блокпоста залишилось 9 авто. Обговорюємо варіанти. Їх два повертатися та приїжджати завтра і все по новій, чи ночувати. Нам не вперше ночувати на нулі, але тоді ми були удвох у машині, і змогли якось розташуватися на ніч. Сьогодні з нами М.Ф., їй важко перенести таку ночівлю.

Ночуємо, вирішили.
Ночувати залишилося лишилося близько 30 авто. Водії підганяють машини щільніше один до одного, виходить два ряди що зайняли всю смугу вузької дороги,. Вільною залишається смуга зустрічного руху. Розрахунок на те, що як тільки відкриють проїзд, ці 30 машин уже точно проїдуть першими.
Ночувати в авто – те ще задоволення. Просинаєшся від холоду, вмикаєш двигун, грієш поки обличчя не почервоніє, вимикаєш, засинаєш, через годину – півтори, повторити ітерацію.
З гарного ніч минула тихо, на відміну від нашої попередньої ночовки на нулі. Тоді десь о третій ранку почався обстріл. Щось вибухало зовсім поряд та здавалося що до ранку вже не дожити.

Зранку десь о 6-й, бачимо як зустрічна смуга заповняється, переважно мікроавтобусами. Перевози підтягуються. Хтось з нашої черги підходить до тих авто , та починає горланити:
- Чего ты тут стал, ты что не видишь – это встречка. Иди в конец очереди становись.
Даремно намагається, з ним ніхто не сперечається, тоновані вікна не відчиняються. Перевоз чудово знає, що він блокує зустрічну смугу. Він встигає зробити на день дві, три ходки, поки такі, як я сторчать у черзі.
Машини, що під'їжджають, щільно забивають зустрічну смугу. Усе пробка...
О сьомій годині починається перепустка через блокпост. Насамперед на перевірку запускають партію авто з неокупованої території, коли їх перевірять і вони виїдуть, запустять машини з нашого боку. Десь за півгодини з'являються машини, що їдуть на зустріч. Але вони не можуть виїхати навіть за огородження з бетонних блоків блок посту, оскільки зустрічна смуга зайнята.
Дехто з водіїв нашої колони підійшли до авто перевозів, та намагаються їм довести, якої вони думки про них та їх найближчих родичів, емоційно жестикулюють.
Порушники ПДР нерухомі, з їх боку тиша, та олімпійський спокій. Відчуваю бажання жбурнути каміння в авто тих олімпійців. Це ж мої земляки, чому я їх зараз ненавиджу більше, ніж сепарню? Уява малює як вони потішаються над нами за своїми тонованим склом. У них є те, що необхідно для роботи перевізником - нахабство. Вони знають, що зараз буде.
Так і є, звільняти смугу для зустрічних авто починає наша колона. Це якийсь неймовірний тетріс, проїжджати по п'ять сантиметрів і крутити кермо до упору з боку на бік, орієнтуючись на дзеркала та окрики сусідніх водіїв. Через тісноту, деякі машини доводиться розвертати на місці, піднімаючи руками задні арки. Двоє кріпаків займаються цим, я теж підключаюся до ранкової гімнастики.
Тепер розташування сил таке - зустрічна смуга посередині дороги, праворуч від неї черга тих що ночували, зліва перевози.
За останньою машиною, що проїхала на зустріч, починаються шалені перегони.
Проїзд до блокпоста перегороджують бетонні блоки, залишається простір для проїзду лише однієї машини. Хтось із перевозів, намагається стати так, щоб заблокувати рух із нашої колони до цього вікна, але в той же час залишити вільним проїзд для своїх спільників. Але перший у нашій команді має шанс не дати йому зайняти цю позицію, і далі за ним гуськом проїдуть усі інші. Інтрига у тому, хто захищає сьогодні нашу передову – герой асфальту чи блондинка?
Я не бачу розв'язки, але наша черга починає рухатися. Фуух... Дякуємо тобі першій серед рівних. Порівнявшись з машиною перевізника невдахи, бачу, що він уже не ховається за темним склом, вікно відкрито з нього ллється добірний автомат. Намагаючись тримати дистанцію не більше півметра між машинами , щоб не залишити шансу вклинитися перевозам, пролітаємо між бетонних блоків.

Перевірка на українському блок пості.
Тут все зрозуміло та налагоджено. Всі здали документи паспортисту. Поки він перевіряє, прикордонник доглядає авто. З ним маленька собака.
М.Ф. подає голос :
- Какие ребята стройные и красивые, и одеты в форму, одинаковую не то что те казибобики.
Прикордонник відчиняє задні двері, в салон застрибує собачка, починає щось нюхати.
Від несподіванки М.Ф. піджимає ноги:
- Ой какая собачка! А что собачка ищет? А как зовут собачку?
Прикордонник примружившись дивиться на М.Ф., потім всміхається, відповідає:
- Гуляш.
Дружина відкрила багажник, та роздарює військовим презенти, у тому числі в’язані прапорці. Військові дякують, хтось з них бере банку з медом, та кудись несе на витягнутих руках.
Нам віддають документи, їдемо далі.
А вы чувствуете что здесь даже воздух другой? Дышится легче – говорить М.Ф.
Ми з дружиною переглядаємось. Ми говорили про це саме, коли їхали попереднього разу. Ми мовчимо, але звісно відчуваємо. Здається все таке саме, такі ж поля, такі ж расхренячіні опори ЛЕП, такі ж так собі дороги. Але відчувається , ніби навіть у повітрі пройшла якась межа, за якою залишилась затхлість «русского мира». Мабуть це те саме повітря свободи, коли ти можеш робити що завгодно. Дзвонити кому завгодно, йти куди завгодно та коли завгодно, говорити з кім завгодно, та про що завгодно.
Нарешті все позаду.
Він вислизнув з кущів , та замахав полосатою палкою, коли мі вважали що всі неприємності позаду. В кращих традиціях ДАІ. Відразу згадую про відсутню цивільну страховку. Ну нічого, це ж наш рідний ДПС, він все зрозуміє. Дружина - водій, тому вона йде спілкуватися з інспектором. Вони стоять позаду, я роздивляюсь его у дзеркало заднього виду. В нього широке дружелюбне обличчя, він посміхається. Дружині не смішно, дурний знак. Чимось він нагадую Шрека тільки не зелений та не лисий. И комплекція така ж.
Дружина дарить йому крафтового прапорця. Його обличчя розпливеться в посмішці ще ширше. Все буде добре! Ну ні не можливо , такий вимагати хабаря не буде.
Дружина повертається, відчиняє двері, роється в гаманці.
- Все гаразд ?, питаю
- Леська…
- Чого?!..
Дружина роздратовано маше рукою, дістає з гаманця купюру 200 грн., повертається до інспектора.
Вони стоять так, що я не бачу його обличчя, ще п’ять хвилин очікування. Дружина сідає в машину.
Я дивлюсь на дружину , вона дивиться на дорогу. В неї тремтить підборіддя, та вона часто моргає очима. Я добре знаю коли в неї починається істерика, зараз не буде. Але на всякий випадок питаю:
- Може я поведу?
- Ні, не треба.
Перед тим як натиснути кнопку «старт», дружина тихо, так щоб було чутно тільки у першому ряді, каже:
Леська, блядь…

07.2023 (Описані події відбувались у 2015-2016 рр.)