Абдулла зібрався в хадж. А дорога ж довга.
Вже старий та ж молода жіночка у нього.
Тож він і переживав, що за дні розлуки,
Обійматимуть її чиїсь чужі руки.
Пояс вірності він їй одягнув. Та й того,
Видавалося, було замало для нього.
Що йому з ключем робить? Куди його діти?
Із собою забере, то може згубити.
А комусь його віддать – то ще гірше стане.
Може верне та й в своїм ліжку і застане.
І згадав він про Ходжу – відданого друга.
Із потенцією вже було в нього туго.
Адже мав під сотню літ, з жінками не знався.
Тож до нього Абдулла скоріше подався.
- Насреддін, я у біді. Твоя поміч треба.
Маю жінку молоду, дуже гарну з себе.
Відправляюся у хадж. Щоб чомусь не бути,
Пояс вірності я їй мусив одягнути.
Ти мій самий вірний друг. Ключ тобі лишаю.
Що ти його збережеш, сподівання маю.
А Ходжа йому тоді : - Вдячний за довіру.
Кращий вибір, вже повір ти зробив допіру.
Знаєш, буде все як слід, як Ходжа візьметься
Тож жона твоя весь час буде у безпеці.
І поїхав Абдулла, з серця тягар скинув.
До Аллаха вже тепер він душею линув.
Їхав, радісно всміхавсь, що вийшло так вдало…
Тупотіння чиєсь враз долітати стало.
Озирнувся. Насреддін на ослові скаче.
Зупинився Абдулла, як того побачив.
Може трапилося що? Хто там його знає?!
Догнав його Насреддін, осла зупиняє.
Диха важко, поспішав, щоб здолать дорогу:
- Абдулла, та ж ти ключа дав мені не того?!