Це було колись,у дні далекі,--
Вже й слідів од тих подій нема.
Віднесли їх в теплий край лелеки,
Та минувше в пам"яті зрина.
Я повім цю казку невелику,
Від старих людей яку чував,
Хай вона летить до Вас в оселі,
Мов під стріху ластівка жива.
Сипав сніг, кружляли хуртовини,
Лютувала над усім Зима.
Дід Мороз мережив пензлем вікна
І над плесом хвилі вже нема.
Мерзнуть птахи, звірі, в хижах люди:
Зсумувались, чом не йде Весна?
Скніє ніжна в льодовій темниці,
З кута в кут снує немов пітьма.
Сумно бачить їй сніжин забави
І вітрів-нахаб виносить свист.
Їй би зараз на гаї й отави,
У танок смерічок і беріз.
Зиму-мачуху блага сердега
Випустить на хвильку у лісок,
Щоб зі снігу виліпити квітку,
Глянути на Сонце хоч разок.
Та Мороз наказував суворо:
-- Дівчину нікуди не пускать,
Бо розстануть царства всі основи
І струмками в море побіжать.
Та Зима з Морозом в давніх чварах,
Ще коли на Півночі жила,
Міркувала:"Чим це я не пава?
Чом мені цей дід тут голова?"
І Весна зробила з снігу квітку,
Що в руках тендітних ожила.
Потекли замети в світ широкий,
Сонце ронить промені тепла.
Зелені дібров радіє птаство,
На ланах гаряча йде пора
І сміється гожим днем умита
Всюдисуща жвава дітвора.
... А Зима ледь вскочила у сани,
Що на Північ правив злий Мороз.
Бачили Ви всі бурульок краплі,
Талу воду мачушиних сліз.