XIV
Так довго вiн її чекав
Далекий був вiд iнших справ
Вдивлявся в обрис кожнiй тiнi
Серед життя був сам в пустинi.
Фiгура струнка ступить крок
У серце знов кровi приток
Кипить, що вулканiчна лава,
А придивився, знов постава
Не та. Чекає вiн дарма
Наташа нинi не сама.
I вже не раз вертав додому
Стає, знов жде ходу знайому.
Тривогу й бiль шаленних мук
Розвiяв в лiтнiй тишi звук
Жiночий голос чувся Колi
Вiд нього клени пишночолi
Проснулись, вишнi здали крик
Ще й мiсяць до землi приник.
Видiння це, чи диво може,
Що скажуть нашi люди? Боже!?
Не вiрю сам своiм очам
Як не вона, то хто ж це там?
Глянувши в сторону, несмiла,
По тротуару крок ступила,
А шуму стiльки в тiй ходi,
Що промiнь сонця по водi
Здається бiльший здiйме галас.
Чия краса колись так кралась?
- Наташа, зiрка! Ти прийшла
В мене надiя вже пройшла
Тебе побачить, в порожнечу
Вiд мрiй своїх здiйснити втечу
Менi не стане стiльки сил
Чом не дано людинi крил?
- Прийшла. Скажу тобi, даремно
Не виглядай як стане темно.
Я бiльше не прийду, на жаль
Замiжня жiнка я, вуаль
Цнотливостi пристала пилка
Вчорашня зустрiч - то помилка.
Ми будем друзi на всi днi
Не треба бiльшого менi.