ЛЮДИНОПТАХИ.
Ніхто Нематакого
Канвас був дуже самотньою людиною, саме тому він вирішив поїхати в Амазонку, щоб поєднатися з природою і забутися від усіх проблем міського життя. Але замість задоволення і радості, тут на нього нахлинула такої неймовірної сили туга, неначе він сам-один на цій планеті, немає нікого, хто міг би його розрадити чи йому допомогти. Тому він виліз на високу скелю і кинувся вниз, в обійми невідомості.
Аж раптом якась незрозуміла сила потягнула його догори, чиїсь міцні пазурі немовби кліщі обхопили його тіло, що ж це за хижий звір такий завадив моєму шляху до пекла (там, принаймні було б несамотньо, і купа таких інших самогубців, як він – думав Канвас),
приклавши неймовірних зусиль, щоб у тих кліщах пересунутися і обернутися догори, щоб побачити пташиного хижака, він побачив химерну незбагненну картину – це була неначе дівчина-амазонка на літальній машині. В польоті було дуже тяжко що-небудь роздивитися, і тому йому здавалося, неначе у неї ростуть крила просто з плечей, звідки у неї такі міцні пазурі, він ніяк не міг зрозуміти, аж раптом відчув мить скаженого болю, після чого його думки обірвалися, і він міг з чистою совістю падати просто у пекло.
Орнітопрея подумала собі. Чорт. Знову це дерево. Скільки вже моєї здобичі пропадатиме через це кляте дерево, самі дерева тут в амазонських хащах, десь незнайшлося експортерів деревини, щоб тут трохи прорідити. А тепер ще опускайся вниз, до самих чагарників за тою скривавленою частиною людського тіла. Ні, так діла не буде.
Час повільно почав рухатися назад, потім швидше, і ось знову почалося те саме.
Канвас був дуже самотнім і заклопотаним, саме тому він вирішив поїхати в Амазонку, щоб поєднатися з природою і забутися від усіх проблем міського життя і щоб не бачити тих людей, що робили йому боляче. Але замість кайфу, тут на нього нахлинула такої неймовірної сили туга, неначе він єдина жива істота на цій планеті, і немає нікого, хто міг би його розрадити чи йому допомогти. Тому він виліз на високу скелю і кинувся вниз, в обійми невідомості. Чорт, чому це йому здається, що це вже було, неначе дежавю якесь, мабуть, він забагато разів дивився Ефект метелика і Ефект метелика-2.
Аж раптом якась незрозуміла сила потягнула його догори, чиїсь міцні пазурі немовби кліщі обхопили його тіло, що ж це за хижий звір такий завадив моєму шляху до пекла (там, принаймні було б несамотньо, і купа таких інших самогубців, як він – думав Канвас, і вони точно могли б мене зрозуміти, мої проблеми і потреби), приклавши неймовірних зусиль, щоб у тих кліщах пересунути і обернутися догори, щоб побачити пташиного хижака, він побачив незбагненну химерну картину – це був неначе янгол музики, це була крилата амазонка. В польоті було дуже тяжко що-небудь роздивитися, і тому йому здавалося, неначе у неї ростуть крила просто з плечей, звідки у неї такі міцні пазурі, він ніяк не міг зрозуміти, аж раптом відчув нудоту в горлі від різкої зміни напрямку руху.
Орнітопрея подумала собі. Ура. Нарешті. Ху, облетіла дерево з лівого боку. То ж треба було аж 77 разів повертати час назад, щоб нарешті збагнути, що справа мені ніяк не вдасться облетіти це кляте дерево так, щоб не втратити цю, таку цінну здобич. Мабуть, він був першою нелітаючою людиною, що не кричала при її появі “Жахіття!!! Люди, рятуйтеся, хто може – людиноптахи нападають!!!! Монстри атакують!!” Може, не варто віддавати його одразу на корм, можна було б зробити з нього слугу чи прислужника.
Канвас відчув, що вони вже приземлилися десь високо вгорі, він обригався, а потім роздивився навколо, і побачив неначе велетенське гніздо. Потім він ще раз поглянув на ту летючу амазонку, йому здалося, неначе він вони вже дуже давно знайомі, і не раз літали разом, хоча чомусь він тихо здригався при згадці про кінець кожного польоту, йому аж мороз по шкірі йшов, хоч він зовсім не міг збагнути, чому. І він почав думати, а може, це його доля – поїхати в Амазонку, щоб зустріти таку собі амазонку, адже він завжди хотів зустріти таку дівчину чи жінку, в якій він міг би побачити щось особливе, екстраординарне, якусь яскраву виразну особистість. А вголос він сказав таке.
– Чи можу я дізнатися ім’я моєї чарівної рятівниці? Я й навіть не сподівався, що хтось буде мене рятувати. – а у відповідь щось таке, на що він явно не сподівався.
– Ти раб, ти просто їжа для моїх дитинчат. Але ти покірний, і тому я тебе не зразу віддам на корм. Ти будеш моїм слугою, прислужником, рабом.
Це його зовсім збило з пантелику і обурило. Як це, він – покірний??? Та вона, що знущається з нього, чи що. Раб? Він зроду-віку не був рабом, і зараз не буде. І то треба було їхати аж на край світу шукати чогось особливого, екстраординарного, виразної особистості, щоб побачити якусь феміністку-чоловіконенависницю. Та тут всі, напевно, такі. Він мав стільки разів можливість взяти якусь звичайну, неособливу американку собі за жінку, зажити собі спокійним тихим американським життям, так ні – йому захотілося поєднатися з природою, і до чого він докотився.
– Ні, рабом я точно ніколи не був, і не буду. Краще померти! Шкода, що ти не дала мені цього зробити раніше!!!
І він знову спробував покінчити з життям, перехилитися через край того велетенського гнізда. Адже він був не такий, як співалося у пісні Стільки підстав для суїциду.
Стільки підстав для суїциду
Купа слів, але ти ніразу не пробував
Він був готовий спробувати, і був готовий померти. Але раптом він відчув якісь чи то нитки, чи якісь ліани, що обвивалися навколо його рук і ніг так, що він вже не міг ними поворухнути.
– Що, здивований? Це така моя система безпеки. Ніхто, крім мене, не може розпоряджатися щодо життя істот, які знаходяться у гнізді. Якщо я сказала, що ти будеш слугою, то так воно і буде.
Він пробував розірвати ті ліани, силкувався вирватися з їхніх жагучих, але неприємних обіймів, але це йому ніяк не вдавалося. Чорт, мало каші їв, треба було більше качатися, тоді б я умить порозривав ті всі ліани. Тільки не знову в рабство, тільки не це, від чого він так завзято втікав. Він був досить довгий час рабом того суспільства, у якому він жив. Щодня ходи на роботу, сплачуй податки, відпустку проводь у Флориді. Хоча, здається, останнього вже точно йому ніхто не наказував. Просто це вже ввійшло у звичку, і він вже не міг жити по-інакшому. Але він міг і хотів жити по-іншому. Просто не там, не в З’єднаних Стейтах Америки, де все було таким до болю знайомим, і де всі за тебе розв’язували проблему вибору (або підказували шляхи до розв’язання). Йому це все вже так остогидло. А тут – на тобі, знову рабство. Правда, оскільки оптимісти навіть на цвинтарі бачать самі плюси, то і він міг знайти тут хоч якийсь плюс – тут рабство було явним, а не прихованим. В Америці він теж міг піти в будь-який ресторан, але завжди куди ходив? У МакДональдз, бо він ближче, і всюди стандартне меню, всюди можна було замовити картоплю фрі, яка всюди однаково смакувала. Він просто не знав, як змусити себе зробити інакше. Він всюди себе почував так, неначе зв’язаний якимись невидимими оковами реальності, путами, неначе як отими ліанами, якими був зв’язаний зараз. Школа. Після школи коледж. Потім робота. Все і не могло бути інакшим, адже все було так заплановано силами, що сильніші за нього. Яким було б його життя далі? Робота. Після роботи пенсія, потім похорон, купа людей у смокінгах та в чорних сукнях з однаковими тупими виразами на обличчі. Одноманітність, буденність – ні, о ні, він цього не хотів.
Тут раптом його пута почали його кудись волокти. Це що, теж вона зробила? – тільки і встиг він думати.
– Так, це я зробила, поки мої дитинчата сплять, побудеш у своєрідній в’язниці. А потім будеш розвагою для моїх дітлахів.
Вона що, і думки мої читати вміє??? І що, вона читала всі мої попередні думки? І зараз читає? Чорт, від такої принцеси-воїна нічого не приховаєш… Треба бути обережнішим зі своїми думками. Але що це за фігня, тут що, все навпаки? Забавляти дітей – то жіноча робота, а не чоловіча. Він не міг з цим змиритися. Його всього аж підкидало, він весь аж кипів від люті.
Але його настрій змінився, коли він потрапив у в’язницю. Поряд у двох сусідніх камерах зліва і справа були якісь жінки чи дівчата, це йому неабияк сподобалося.
Він з ними познайомився, ту, що зліва, звали Кетлін, вона цілком нагадувала занудну вічну студентку з сімома дипломи, з ними було цікаво і про що поспілкуватися, деколи вони навіть любили поговорити на філософські теми, але вони рідко коли мали час на побачення; отож вона і виявилася біологом, а саме, орнітологом, вивчала незвичайні породи птахів.
– Ми отримали неперевірену інформацію про те, що у цих джуглях розвелася одна дуже цікава порода птахів. Ходили різні чутки і легенди, навіть вигадки, що в цих хащах живуть якісь незвичайні істоти, неначе людиноптахи, чи щось таке. Щоб покласти край усім вигадкам, покласти край ненауковій неконструктивній дискусії, ми вирішили вирядити сюди експедицію зі мною на чолі. – розповідала Кетлін.
– А куди поділися усі інші учасники експедиції? – запитав Канвас. Це дуже його цікавило.
– Ми й самі точно не знаємо. Найімовірніше, що вони загинули. Кількох убили одразу ж, як тільки ми знайшли це гніздо. Ми подерлися по дереву угору, щоб з’ясувати, що це за предиво, звідти вилетіли такі людиноптахи, і кількох роздерли на місці, а кількох понесли невідомо куди.
– А звідки вони з’явилися?..
– Про те, як вони з’явилися, існують різні гіпотези. Я особисто дотримуюся думки, що вони виникли у ході продовження еволюції, природного добору. Хоч цілком можливо, що якийсь божевільний вчений-генетик вирішив схрестити людей і птахів, а потім його поріддя його ж самого і вбили. Версій може бути безліч, але без достатніх доказів ми не можемо довести або заперечити жодної з них.
– …і чому ніхто про них нічого не знає?
– Про те, що твориться тут, у джунглях Амазонки, взагалі, мало що відомо. Непрохідні хащі, смертоносні комахи – тут не дуже безпечно щось досліджувати.
– А як вашій експедиції вдалося так зразу знайти це гніздо?
– Ну, не можна сказати, що ми одразу ж знайшли цю місцину, ми довго блукали джунглями, ми вже навіть хотіли вертатися назад, якби не ця пригода, ну а взагалі, те, що ми сюди потрапили – це чисто випадковий збіг обставин. Ми могли роками тут блукати і нічого не знайти.
– Зрозуміло.
Ту, що справа, звали Орхідеєміра. Вона була такою ж, як та, хто його ув’язнила. Тому він не міг зрозуміти, як вона опинилася в цій в’язниці???? Отож саме про це він її і запитав.
– Орхідеєміро, як ти потрапила до цієї в’язниці?
– Я зрадила королеву Орнітопрею, спробувавши допомогти врятуватися тим нещасним, котрі сюди потрапили, тому я тут відбуваю частину покарання.
І він почав думати, а може, це його доля – поїхати в Амазонку, щоб зустріти таку собі амазонку, адже він завжди хотів зустріти таку дівчину чи жінку, в якій він міг би побачити щось особливе, екстраординарне, якусь яскраву виразну особистість, а вголос сказав.
– Вау, ти така мила і добра, зовсім не схожа на твою королеву, як би її там не звали. Я просто зачудований твоєю добротою і твоїм співчуттям.
– Я не маю права бути доброю чи милою, я зрадила свою королеву, і я понесу повне, гідне моїй істоті покарання – я полечу на скелі і розіб’юся во ім’я Орнітопреї.
– А я думав, тільки солдати в Іраку такі віддані фанатики… О, ні, ти не можеш померти, я сам хотів померти, але тільки-но я зустрів тебе, я зрозумів, чого варте життя, я захотів жити, жити з тобою, жити вічно і ніколи не вмирати, але вічне життя без тебе було б вічною мукою, тому ти не можеш померти. Ти мусиш бути моєю. Інакше я переріжу собі вени, хоч я знаю, мої слова для тебе нічого не означають, адже ти не відчуваєш до мене того, що відчуваю я до тебе, ти не знаєш, хто я, звідки я і про що я думаю, а я хотів би тобі це все розказати, я хотів би побачити цілий світ з тобою, я хотів би подарувати цілий світ тобі, принести його на долоні…
– Я тебе переб’ю, адже ми, людиноптахи, можемо чути твої думки. І я знаю, про що ти думаєш. Але знаєш що – а що, якщо тобі не сподобається життя зі мною? Якщо тобі не сподобаюсь я, справжня, на весільному ложі? А ми, людиноптахи, не звикли підкорятися. І навіть навпаки, якщо нас чоловік не задовільняє, ми можемо його з’їсти, і навіть потім за ним не заплакати. До речі, тебе зовсім не дивує, чому в колонії майже немає чоловіків?
– Я не переймаюся тим, чому тут немає інших чоловіків, тим і краще, в мене нема конкуренції. І я ні на хвильку не сумніваюся, що ти мене задовільниш, і я тебе також, я виконаю будь-яке твоє інтимне бажання, я зроблю для тебе ласки Жофрея, я все твоє тіло обсиплю поцілунками, якщо тільки ти станеш моєю…
Але тут раптом його палку, гарячу промову перервав шурхіт листя, ліани, що формували дверцята його камери, так розсунулися, неначе відчинилися-розчинилися, і його потягло кудись назовні далі, подалі від цих дівчат, що йому не дуже сподобалося…
– Надіюся, ми ще побачимося, – вигукнув Канвас, – Надіюся, ти не налетиш на скелі, доки мене не буде… Бувай!
Орхідеєміра нічого не відповіла на прощання. Мабуть, завстидалася, тішив себе думкою Канвас.
Його витягли з темної в’язниці на світло не для розваги чи прогулянки, а для того, щоб принци і принцеси могли з ним побавитися, порозважатися.
Це було нестерпно. Він одразу згадав, як колись у школі його клювали однокласники. Це було щось подібне. Вони, ці маленькі птахолюдьки, люденято-пташенята, клювали його своїми дзьобами, насміхалися з нього своїм дзвінким пташиним сміхом. Зараз він ніби і не був зв’язаний ліанами, проте відчував на собі якийсь чи психологічний тиск, чи зомбування, чи якийсь гіпноз, бо він все розумів, але нічого не міг зробити – не здатен був зловити жодного птахолюдька, щоб схопити його за хвіст і надавати по пір’ї. Був неначе паралізований і не здатен до самооборони. І коли вже ці діти ним набавилися, він вперше в житті почав цінувати мить, і вперше в житті був неймовірно щасливий просто від того, що ця наруга, ці всі знущання над ним, вже закінчилися.
– О, ти добре сьогодні бавив моїх дитинчат. – промовила королева людиноптахів Орнітопрея. – Будеш продовжувати так і надалі, підвищу тебе, переведу на наступний рівень.
Це йому так боляче нагадало його роботу, він просто не міг стримувати сліз.
– Якби я тільки міг… зняти цей гіпноз…
– О, розсмішив… Як смішно. Як ти гадаєш, чи можливо загіпнотизувати того, хто не піддається гіпнозу??? Ха-ха-ха.
Це теж дуже боляче вдарило по його самолюбству, але нема де правди діти – деколи йому було дуже ліньки що-небудь робити, чомусь опиратися, і це вже ввійшло йому в звичку.
Тому він знову дуже зрадів, коли побачив знайомі обличчя Кетлін та Орхідеєміри.
Отож він знову, при першій нагоді, почав далі загравати до Орхідеєміри, стильної та доброї амазонки, що завоювала його серце.
– Ти б могла бути моєю королевою…
– О ні, істота, народжена бути сторожем в’язниць, не може бути королевою, вона не здатна на таке.
– Усі ми народжені бути королями, просто ми цього ніколи не усвідомлюємо.
– Ти так гадаєш? Ти ж ніколи не був людиноптахом.
– О, ким я тільки не був. Було б цікаво побувати і людиноптахом.
– Але ж ти нічого про нас не знаєш.
– Тоді розкажи мені.
– Людиноптахи ніколи один одному не брешуть. Адже вони можуть читати думки одне одного, тому їм не має сенсу брехати.
– Якби в моєму світі люди ніколи не брехали, життя у ньому стало б набагато простішим, приємнішим і кращим.
– Людиноптахи народжені бути вільними. Тому їх ніколи не можна вести до цивілізації. Вони не виживуть у клітці.
– А це мене трохи дивує. Як ви можете казати, що ви вільні, якщо ви самі поневолюєте людей? Як вам ще повертається язик говорити про свободу?
– Ми поневолюємо не людей, а людців, які прагнуть бути поневоленими. Ми просто задовільняємо їхні бажання.
Канвас почував себе ображеним. Вже вкотре у цьому клятому гнізді-колонії. То, виходить, він не людина, а людець, який прагне бути поневоленим??? Що за маячня?
Забиратися треба звідсіля і пошвидше. А то тут ще не такого наслухаєшся. Але як це зробити без літака, і в клітці? А взагалі, ці ліани виглядають такими ненадійними… Кілька порухів ножа – і ці ліани не становили би більше клітки.
– Навіть не думай про це. Королева чує кожну твою думку. І ти понесеш ще більше покарання.
– Що, не вийду цього разу на роботу по втішанню її виродків та зловтішанню наді мною? – поглузував Канвас.
– Ні, тебе просто розтерзають, або принесуть у жертву.
Та, і тут мені буде капець. Але цього разу щось це його не тішило. Він не хотів помирати, поки мав надію, що в нього щось вийде з цією Орхідеємірою, поки вона його повністю не відшила, як усі її попередниці. Що ж тоді робити?
– Ось, візьми це, і надінь на голову.
Орхідеєміра передала йому щось неначе з одного боку схоже на шолом, а з іншого боку не схоже, але на всякий випадок Канвас вирішив вважати, що це шолом. От клас, – подумав він. Тепер мене не буде чути ні та Орнітопрея, ні навіть сама Орхідеєміра!
– Ти помиляєшся.
ЩО??? Вона мене чує??? Як?
– Невже ти думав, що я змайструю такий шолом, щоб самій тебе не чути?
От чорт, халепа. Ні хвилинки спокою, ні на мить не можна подумати про інших дівчат, бо вона все чує. Ніколи б не подумав, що опинюся в такій ситуації, – думав Канвас. Колись мені хотілося, щоб дівчата чули мої думки, щоб знали точно що я хочу, щоб мені навіть не доводилося нічого їм говорити, мовляв, погладь отут, а поцілуй сюди, щоб досить було лишень подумати про це, і щоб вони це чули і це робили. А тут, виявляється, є ще інша сторона медалі.
А хто ж тоді мене може чути? Невже Орнітопрея про це не здогадається і не зробить нічого у відповідь, якщо не буде чути від мене ніяких думок?
– У тому-то й річ, що цей шолом так виготовлений, що всі, крім мене, і Орнітопрея зокрема, чують не справжні твої думки, а думки, які посилає цей шолом. І тому вони нічого не запідозрять.
Тоді ясно, подумав Канвас. Може, ти даси такий же шолом і Кетлін, щоб ми всі разом втекли?
– Я вже їй пропонувала, але вона відмовилася.
Канвас звернувся до Кетлін.
– Орхідеєміра давала тобі шолом, щоб твоїх думок не було чути, а ти відмовилася?
– Так, бо я їй не дуже довіряю, як і всім людиноптахам. Вона сама власними кігтями на моїх очах розірвала мого нареченого, і багато інших людей з моєї команди. А ти що, лишень тепер помітив моє існування, а до того був так зайнятий розмовою з Орхідеємірою, що навіть не зміг привітатися?
– Вибач, що я забув привітатися. Просто був замучений після птаходітей і заклопотаний думками, як би звідси вибратися. А тобі і не треба їй довіряти, просто довірся мені і візьми цей шолом, одягни його на голову, щоб ми могли вільно спілкуватися, і не боятися, що нас підслуховують.
– А якщо це якась хитрість, або підступ, або від цього шолому зі мною щось станеться? Я не впевнена у цьому.
– Давай, я буду впевнений за нас обох. Надягай шолом. І так нічого гіршого вже статися не може.
Мабуть, останні слова таки переконали Кетлін, бо вона взяла і одягнула шолом.
– До речі, Орхідеєміро, а вони не почують наших слів?
– Людиноптахи передусім слухають думки, а потім вже слова. Так що цим можеш не перейматися.
– Ти вбила команду Кетлін?
– Я не могла інакше. Я була головною вартовою, головним сторожем, королева за мною спостерігала. І частину команди я хотіла врятувати, і, власне, саме на цьому мене і зловили.
– Якщо вона така добра, як вона могла вбивати людей? – гаряче запротестувала Кетлін.
– Солдати не винні у своїх вбивствах, – зауважив Канвас. – Інакше цілі армії слід було б за грати посадили. І давайте краще подумаємо, як втекти. А якщо я спробую розрізати ліани.
Канвас витягнув свого ножа, яким ще так недавно хотів перерізати собі вени, дивно, чому його в нього не забрали, коли садовили сюди, але про це він вирішив подумати пізніше, а зараз він почав пробувати розрізати ліани, що формували дверцята камери. Але – о диво, чим більше він їх різав, тим тугішими і грубшими вони ставали.
– Ну-ну, і довго ти будеш комедію ламати. – сказала Орхідеєміра.
– Краще б допомогла йому, а не кепкувала, – промовила Кетлін.
– Мотузки зачакловані, їх треба розчаклувати. – сказала Орхідеєміра, і промовила якісь незрозумілі слова, наполовину перемішані з горобчиним цвіркотінням, воронячим карканням, сорочиним скрекотанням та купою інших звуків, що не піддавалися описанню. – Спробуй тепер.
Канвасу було дуже дивно, але тепер мотузки піддалися навіть його слабким рукам, він з легкістю, як супергерой, розірвав свою камеру, і дві сусідні.
– Тепер, щоб нас не запідозрили, надягніть ось це, будете грати роль смертників, які йдуть на жертвоприношення.
Канвас із завзяттям, а Кетлін із неохотою одягли це страшне діряве лахміття, і пішли за Орхідеємірою.
Але на здивування Канваса, вони опинилися не ззовні гнізда, а в самому його центрі, де перебувала Орнітопрея.
– Дякую тобі, Орхідеєміро, що виховала з раба справжнього гладіатора, супергероя.
– Рада служити, – відповіла Орхідеєміра.
– Тепер раб стане моїм першим фаворитом.
Раніше він не міг би і мріяти про таку роль, але зараз Канваса ця роль щось не дуже приваблювала, він був спантеличений.
– Тікаймо! – крикнула Кетлін.
– Чекай, я щось нічого недопетраю… – відповів Канвас.
– Що там петрати, тікаймо, поки не пізно!!! Як тобі не ясно, я поясню – Орхідеєміра нас зрадила, і нам треба якнайскоріше втікати… Та ти що, загіпнотизований???
Орнітопрея підійшла до Канваса і погладила його по лиці, а потім сказала.
– Твоє ім’я все про тебе розповідає. Ти Канвас, ти канва, на якій можна малювати, що завгодно. І завдяки Орхідеємірі, я вималювала на тобі мужнього втікача, супергероя, що тікає з пастки. Можливо, ти тепер більше не раб, якщо ти справді спробував втекти.
З одного боку звістка про те, що він більше не раб, дуже лестила його самолюбство, та все ж таки, він далі повністю не міг зрозуміти ситуації. Чи Орхідеєміра його справді зрадила, чи ні, чи він її не задовільняв, чи він її чимось не задовільнив – він ніяк цього не зміг збагнути.
– О! Вельмишановна королево Орнітопреє! Ти обіцяла, що даш мені окреме гніздо, щоб я теж була королевою. – промовила Орхідеєміра. – А цих двох нещасних ти просто відпустиш, якщо я перетворю цього слабкодухого раба на мужнього втікача, надіюся, ти не забула своїх обіцянок. – промовила Орхідеєміра.
Подвійний агент! О, як він раніше про це не здогадався, – подумав Канвас. Тільки на чиїй вона стороні?
– О ні, як ти тільки могла таке подумати, що я забуду свої обіцянки. Але ти теж не забувай, що я королева, і маю абсолютну владу, і можу передумати. Колишній раб буде моїм фаворитом, слабкодуху дівчину підготуйте до жертвоприношення, а тобі, Орхідеєміро, я все прощаю, і поновлюю на посаді головного сторожа в’язниці і вартової гнізда.
– О ні! – вигукнув Канвас. – Роби що хочеш зі мною, тільки не чіпай Кетлін.
– Овва, – сказала Орнітопрея. – Судячи з твоїх думок я б навіть не могла запідозрити, що ти щось відчуваєш до цієї слабкодухої дівчини. Та люблячи щось слабке, бездарне і невиразне, ти сам стаєш таким же слабким, бездарним і невиразним. Гаразд, тоді приготуйте їх обох до жертвоприношення!
– Вельмишановна королево Орнітопреє! Але ми так не домовлялися… Залишіть життя принаймні рабу… – промовила Орхідеєміра.
– Він мій раб, а не твій. Що з ним захочу – те і зроблю.
Ситуація загострювалася, вимагала рішучих дій. І Канвас звернувся в думках до Орхідеєміри, благаючи про допомогу. І, на його велике здивування, допомога прийшла.
– Тут всі твої раби, навіть головні сторожі гнізда. Ось тобі, – і з цими словами Орхідеєміра кинула списа просто в серце Орнітопреї. На що всі інші сторожі витягли луки, натягли тятиву і вистрілили в Орхідеєміру.
Ось як американський приклад впливає на побут і спосіб життя простих, звичайних людиноптахів, тільки і встиг подумати Канвас.
Всі сторожі кинулися до Орнітопреї, спробувати закрити рану, а Канвас підбіг до Орхідеєміри.
– Тікайте скорше, поки маєте нагоду, поки королева не переродилася. Тільки справжня королева має силу фенікса, вона може, помираючи, перетворитися в яйце, а потім відродитися, воскреснути із нього. – сказала Орхідеєміра.
– Ні, я не залишу тебе, тільки ти моє єдине справжнє кохання! – вигукнув Канвас. – Тільки не тут, тільки не зараз, не помирай!!!
– Тоді поцілуй мене, і, якщо твоє кохання до мене було справжнім, то ти сам станеш вільним, як птах.
Він поцілував її, так ніжно, як тільки міг, і тут сталося диво: у нього із-за плечей почали проростати крила, і він сам став людиноптахом. Справді, людина стає подібною на те, що вона любить.
– Не забувай мене…– прошепотіла на прощання Орхідеєміра.
– О ні, я тебе ніколи не забуду…
І з цими словами Орхідеєміра просто розтанула в повітрі, немовби міраж, якого ніколи не було, а там, де лежало її тіло, залишилося лише маленьке яйце. Тишу зруйнували вигуки охоронців гнізда.
– Королева перероджується, Королева перероджується, Орнітопрея завжди з нами!!!
Ситуація загострювалася, вимагала рішучих дій. І поряд не було Орхідеєміри, до якої міг би Канвас звернутися в думках про допомогу. І тому він швиденько сховав чудернацьку писанку до кишені, схопив Кетлін, і полетів геть звідти, на інший край світу.
Коли вони опинилися в безпечному місці, він обережно поставив Кетлін на землю. Він міг би, звичайно, звити своє власне гніздечко, занести туди Кетлін, як свою рабиню, але він цього не хотів.
– Звідси ти можеш добратися до цивілізації… – сказав Канвас.
– Поїхали разом, одружимося, заживемо довго і щасливо, я тобі віддячу за те, що ти мене врятував з цього пекла.
– Тебе врятував не я, а Орхідеєміра. А пекло – це будитися кожного ранку з думкою “Чорт, треба йти на роботу”, тому цивілізація – це явно не для мене. Я не знаю свого шляху, і не хочу знати, нехай це буде для мене сюрпризом. Я знаю, про що думаєш, крім того, про що ти думаєш, що ти думаєш. Ти б могла отримати Нобелівську премію за відкриття людиноптахів, але це не для мене, я не хочу бути піддослідним кроликом, на якому будуть ставити експерименти, і того яйця, що в моїй кишені, я тобі теж не віддам, це для мене єдина згадка про Орхідеєміру. Я знаю, ти зараз думаєш про те, що ж робити тобі – роби, що хочеш, ти вільна. І ніхто не може тебе до чогось змушувати. Цілий світ в тебе під ногами…
– Окей, тоді я вже навіть не знаю, що сказати, ти і так все знаєш. Тоді, ще може побачимося? Як я зможу тебе знайти?
– Ти знайдеш мене тут, он на тому дереві під небом, де ширяють вільні орли і беркути. Але не приводь ніяких науковців чи репортерів, бо тоді ти мене не побачиш ніколи.
– Гаразд.

Вони зустрілися через 10 років на тому самому місці.
– Ну як в тебе справи, Кетлін? – спитав Канвас.
– Все чудово, я вийшла заміж (коли перестала при кожному знайомстві згадувати, що в мене є 7 дипломів, коли я прикинулася такою дурненькою), маю двох дітей, хлопчика і дівчинку, хлопчика я назвала Канвасом, в твою честь, а дівчинку я назвала Орхідеємірою.
– Дякую, дуже приємно, – усміхнувся Канвас. – Я знав, що все так і станеться.
– А в тебе як справи? Невже ти цілих десять років просидів у цьому гнізді, чекаючи, поки з цього яйця щось вилупиться, Канвасе?
– Не називай мене Канвасом, я вже не Канвас, я взяв собі ймення Вільний Орел. І я знаю, що з цього яйця обов’язково щось вилупиться, а чекаю я того моменту, коли я буду до цього готовий…
Чи можливо, що Кетлін у своєму бажанні звернути увагу Канваса на себе, підмінила йому те яйце на звичайне, куряче, і нічого йому не сказала?
А може, ви хочете продовження оповідання? Як вам таке. Королева Орнітопрея повернула час назад, до моменту перед своїм переродженням.
Ситуація загострювалася, вимагала рішучих дій. І Канвас звернувся в думках до Орхідеєміри, благаючи про допомогу. І, на його велике здивування, допомога прийшла. Чому це у нього знову таке відчуття, ніби це все вже колись відбувалося?
– Тут всі твої раби, навіть…
– Ти не зможеш кинути в мене спис…
– Чому ж це? – спитала Орхідеєміра, стискаючи спис у руці.
– Бо, по-перше, у тебе немає списа…
І тут Орхідеєміра з подивом побачила, що стискає у руці не спис, а якогось вужа…
13.31. 30.12.2007p.