ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
2024.03.02
2024.02.14
2024.02.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Слапчук Василь /
Рецензія критики
Євген Баран - Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Василь Слапчук. Укол годинниковою стрілкою: Вірші (Кн. Перша:Черевики Ван-Гоґа; кн. Друга: Малювання в темряві; кн. Третя: Крилатий чоловік). — Луцьк: ІНІЦІАЛ, 1988. — 176 с.
Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Євген Баран
Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…
Я ТОЙ, ЩО НАРОДИВСЯ — Я ТОЙ, ЩО ПОМРЕ
Євген Баран
Один з найближчих моїх приятелів обізвав мене “всеядним”, що я читаю все, не віддаючи переваги жодному з напрямів, не маючи жодного улюбленого сучасного українського поета, і реагую лише (тут, не сприймаю) на графоманію. Це змусило мене дещо замислитися над сказаним. Погоджуючись у цілому, я все-таки не абсолютизував би цієї тези. Домінантою мого сприйняття поезії залишається настрій, конкретний момент прочитання, завтра він міняється — змінюється й моє сприймання. Але тільки в акцентах, основа, стрижень залишається незмінним (смак і слух мене поки що не зраджували). Нагромаджуючи читацький досвід поезії, все більше схильний поділяти твердження Слабчука про те, що “вірші — це те, що споживається через соломинку”. Ось я й признався в одному з авторів , чий поетичний досвід сьогодні мені найбільш імпонує. Не вдаюся до жодних застережень, хоча, звичайно, хтось і захоче скористатися моїм признанням для звинувачення в “теріторіяльному лобіюванні” окремих літературних постатей.
Нова поетична книга В. Слабчука сприймається цілісно: якісна поліграфія і художнє оформлення, прихильна передмова Миколи Жулинського і сама поезія, що є самодостатньою у своїй естетичній вартості. Ловлю себе на думці, що мені не дуже хочеться говорити про поезію Слабчука, я б радше читав її вголос. Зрештою, сам автор відмовляється од ролі мітинґового поета чи такого собі європеїзованого денді, закоханого у власне вміння красиво говорити. В. Слабчук розмірковує вголос, а звідси форма і тон викладу — ненав’язливих, самоіронічних, здебільшого парадоксальних висловлювань, що несподівано зринають, мов звуки пострілу в лісовій тиші:
У понеділок
відділяємо світло
від темряви,
у вівторок
відділяємо води
від вод
у середу…
Тиждень закінчився,
але нема в кого спитати:
коли ж ми людьми станемо?
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Парадоксальність висловлювання теж не є самометою поетичних рефлексій автора. Слапчук вже давно не хоче нікого дивувати. Він є екзистенціалістом у найяскравішому його вияві: лише світ природи, світ гармонії, світ людини, яка дивним чином опирається, а то й руйнує цю світову гармонію, — це його світ, який він відкриває людям:
Цей світ самотній і німий,
він потребує помочі,
чому ти такий сумний
Богдане-Ігоре Антоничу?
Антонич ріс, росла трава,
трава та нині скошена.
Усі немовлені слова —
офіра осені.
(зб. “Черевики Ван-Гоґа”).
Цей світ не уявляється Слабчукові без Жінки, яка надає йому сенсу, таємничості; яка творить і руйнує чоловічі уявлення про цей світ:
Злічив краплини дощу,
зорі порахував…
А скільки жінок
під небом — не відаю.
На тобі збиваюся.
(зб. “Малювання в темряві”).
Переважно В. Слапчук говорить про речі, які всім відомі; про “банальні речі” говорить поет, але він не боїться видатися “банальним”, знову і знову повертається до давно б здавалося відомого. Чимось його ліричний нагадує мені сліпого Шевченкового кобзаря — Перебендю. А то й швидше мандрівного філософа нашого — Грицька Сковороду: “Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислів, які не суперечать Божому й людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства сад, як окремі частини складають годинниковий механізм” (Г. Сковорода. Твори: У 2-х т. — Т. 1. — с. 418). Звідси у поезіях В. Слабчука певна простота (не спрощеність!), прозорість думки, діалогічність побудови:
Зустрічний: дай Бог здоров’я!
Вітик: навіки.
Зустрічний: як поживаєте?
Вітик: щоб і ви так поживали.
І пересварився Вітик таким чином
із усіма односельцями.
(“П’ять історій про те…”)
Звичайно, ця ненав’язливість Слабчукових поезій сьогодні є його позицією. І як кожна позиція, вона може відштовхувати, якщо людина внутрішньо не готова її прийняти. Але на її користь говорить те, що сам поет не абсолютизує її, не робить з неї “фетиша” своєї поезії і світогляду загалом. Він вистраждав її, він має на неї право. А ми не маємо морального права заганяти поета в “прокрустове ложе” власних естетичних амбіцій ї бачень.
Слапчукове “трикнижжя” вирізняється ясністю і якістю поетичного письма. Але така вже здатність людини до порівнянь, тим більше, коли автор пропонує читачеві певний вибір. Як на мене, друга книга “Малювання в темряві” дещо блідіше виглядає від першої і третьої. Не гіршою, а саме блідішою. Можливо автор несвідомо спровокував таку оцінку, відавши перевагу в цій книзі описово-елеґійному, а не контрастно-метаформичному елементові. Хоча в цілому вона залишає враження тонкої, майстерної інкрустації без недоречних в даному конкретному задумові барокових форм.
Світле і чисте письмо поезій В. Слапчука. Попри певне трагічне обрамлення окремих тем, його поезії сповнені надії у Людину. Слапчук дуже тактовний у слові, він дуже ніжний у слові що однак не заважає йому залишатися мужнім і твердим у переконаннях:
Він з’явився,
але ніхто не спитав:
хто ти?
Коли він залишив їх,
ніхто не спитав:
де він?
Тому то й пісня ця
не про нього,
а про тих,
що зосталися.
(“Пісня чоловіків” із зб. “Крилатий чоловік”).
Можна говорити ще довго про поезію В. Слапчука, я ж волію слухати її, читати вголос і міркувати про поета, “мовчання якого у слові не поміщається”…