Ключем злетівши, в шарлат вмочивши німе перо,
Ключі узявши, дійти до брами, а далі – раєм,
Де Петя Наліч – немов апостол – що теж Петро,
Про море синє (де не бувала) мені згадає,

Про чайок білих (яких не чула веселий крик),
Про босий танець, пісок на пальцях і тіл Бермуди,
І усміхнеться з аероплана той чоловік:
Ще не бувала? No problems, люба! До ранку будем!

У сині хмари пірнаєм рвучко, гребем на схід,
І не боюся пливти з тобою крізь небо хиже,
І море стихне, і берег дальній, і мокрий слід,
І Бог ладнає нам на пісочку маленьку хижу.

І гамір чайок, чайок зелений, габа одеж
Спливе невміло, та неодмінно, до ніг, до пальців...
І вишиваю шалений танець, а потім теж
Ранкове сонце, священне море на білих п’яльцях.

А потім раптом – колись, навіщось, в якому сні,
Коли вколишуть мене – щасливу! – щасливі чайки
Присняться чорним, присняться білим вони – одні! –
Замерзлі наші, голодні наші пінгвіно-лайки.

І ти цілуєш, і ти керуєш: вертати час,
Бо час злітає, і ми злітаєм над теплим раєм,
Бо хтось чекає – вони чекають! – на сильних нас,
Бо ми руками їх зимні душі відігріваєм.