Осінь тисяча дев’ятсот сорок четвертий рік. Чоловіки до шість десять років в радянські армії. В селі одні діти до чотирнадцять років та старики. Старших дітей за чотирнадцять в ФЗО забрали на Донбас. Ото зберуться жінки в одній хаті вечорами і обговорюють всі новини. І дійшла до них чутка, що десь якесь кіно є, де все показують на якомусь крані ( не знали про екран).
Порішили звернутись до Василини, вона в селі, як дворова, назначена владою.
Як порішили так і зробили. Приїхав на полуторки молодий солдат привіз кіно. Вечором зібрався сільський народ в стодолі багатої ґаздині. Тоді ще не вспіли розкуркулювати. Та не було що. Забудова пустувала, землі мала двадцять фалів
Але не обробляла. Чоловік на фронті, так і розкуркулювати не було чого.
На стіну в стодолі повісили біле полотно. Ґазди і ґаздині порозсідалися на лавочки принесені із з собою.
Щось загуркотіло, забухкало на полотні появились танки, солдати стріляють і все це з полотна рухається прямо на людей. Жінки дуже застрашились. Не бачили ніколи кіно. (Румуни не показували ніяких кіно) Одна закричала:
- Тікаймо там чорти, нас постріляють.
Всі жінки кинулись до дверей. Та так шкурнули додому , що лиш спідниці за махались парасолькою на вітру. Залишились старі чоловіки і діти. Чоловіки не боялись пройшли першу війну, тай не личить мужчинам показувати страх, а діти – це інтересний народ. Їм би все впізнати. На другий день, ой було розмови про те кіно.!
Казали, що то все від лукавого. На сходці жінки порішили будь що буде, але тікати не будуть. Чоловіки їх геть засміяли. Як вирішили, так зробили, уже не тікають.