І знов нестерпно тихо настає

якась чужа зухвала веремія,

де тінь моя мене не впізнає,

де голос мій - і той мені чужіє.


Я там мовчу. Задихано мовчу.

Я там слова навшпиньки обминаю.

Мов хрест важкенний, душу волочу,

і сам себе на ньому розпинаю.


Я там мовчу. Приречено мовчу

під тихим криллям втомленого дому

і знов свічу мовчання, як свічу,

за упокій собі ж таки самому.


...Дощу предовгі пальці на шибках

заграють щось достоту, як музики,

що й звідкілясь прийде до мене страх

поглянути, чи став на грані крику.


Та він лиш мить торкається плеча

і геть іде, не взявши ані звуку,

і знов моє мовчання, як свіча,

пооддаль слів блукає тихоруко.


Над ним небес дірявий балаган.

Над ним пригасле місячне багаття...

Та цілий гурт немовлених благань,

які все більше схожі на прокляття