ІДЕАЛЬНА МОДЕЛЬ ПОСТІМПЕРСЬКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ,
або Протей постмодернізму

Роксана Харчук. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА: ПОСТМОДЕРНИЙ ПЕРІОД: Навч. Посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с. (Альма-матер).


Літературний критик і викладач Києво-Могилянської академії Роксана Харчук нещодавно видала бестселер, який скромно назвала навчальним посібником, що «адресований студентам-філологам, аспірантам, учителям середніх навчальних закладів. Прислужиться зорієнтованим на здобуття філологічного фаху учням і всім небайдужим до літературної проблематики .

Автор досліджує особливості розвитку сучасної української прози, яку називає постмодерною. Але не все так просто! Книга має 7 головних розділів (кожен з яких у свою чергу поділяється на 2 – 5 підрозділів), з яких ми дізнаємося, що постмодернізм виколисався не одразу, а точніше, у нього було і є дотепер багато облич. Такий собі варіант українського Протея (у грецькій міфології – морський бог, що мав властивість довільно змінювати свій вигляд) а саме: неопозитивізм, неомодернізм, передпостмодернізм, феміністичне письмо, альтернативне самовираження, межові стильові явища. Власне, доскіпливий та доказовий аналіз вищезазначених різновидів українського постмодернізму і складає зміст книги.

Принагідна цитата. Метр історичної прози Роман Іваничук на питання кореспондента газети «Друг читача», хто із сучасних літераторів йому подобається, назвав дрібку імен і додав: «Усі вони модерні й дуже цікаві. Їх називають постмодерністами, але постмодернізму не існує. Модерн є як напрямок літературний. А постмодернізм вигадали. Пиши незрозуміло, вживай побільше слів на букву «х» - і будеш постмодерністом».
Така спрощена оцінка характерна для покоління «батьків» (за висловом Р. Харчук) і саме тому цінність розгляду особливостей українського постмодернізму київського критика, на мою думку, незаперечна.

Переповідати зміст кожного з розділів я не буду. Це треба читати й перечитувати, отримувати насолоду від руху думки критика, дивуватися сміливості, оригінальності, нестандартності мислення талановитої й освіченої авторки. Але декілька прикладів я наведу.

У даному контексті розглядається творчість О. Гончара, непохитний авторитет якого унеможливив назрілу переоцінку його творчості, зокрема роману «Прапороносці». Критик називає стиль класика патетичним, псевдоромантичним: «Він не зміг сказати нації правду про ті випробування, які чекатимуть на неї під час трансформації суспільства тоталітарного типу в демократичне, навпаки – елегійно настроював суспільство, ослаблюючи його дух».

На межі між традицією та стилізацією розглядається творчість Марії Матіос. Критик полемізує з колегами, що вважають стихію прози письменниці трагедією, і називає її мелодрамою. Більше того, вона (критик) відзначає: «М. Матіос пише солодко й багатослівно…найсуттєвіша ознака прози авторки «Солодкої Дарусі – сентиментальність. Вдумливий погляд зауважить, що М. Матіос стилізує свою прозу під класичну ,внаслідок чого з-під її пера з’являються псевдокласичні твори».

Особливо прискіпливо я читала аналіз творчості найпомітнішого у нашому часі прозаїка Юрія Андруховича й була радісно здивована, що його творчість останнього періоду подобається не тільки мені. Знову принагідна цитата: «В Андруховича все з такою лайкою: як не «б…ь», то «х…», то «й…твою мать». Що це таке? Як це можна? Це ж читають діти…Це не література, це є блювотина…» ( Роман Іваничук, вищезгадане інтерв’ю газеті «Друг читача»). А от що пише пані Роксана: «Останні твори Ю. Андруховича свідчать, що його погляди зазнають змін. Передусім він дедалі більше уваги приділяє літературі як формі опору безглуздю світу. Цей опір здебільшого втілюється в іронії. Сатира у творах прозаїка дедалі менш відчутна. …Стверджуючи, що порозуміння між Європою та її Центрально-Східною частиною неможливе, Ю. Андрухович виявляє реалізм на межі з консерватизмом. Є підстави говорити, що постмодернізм Ю. Андруховича поєднується з неопозитивізмом – географія в його розумінні зростається з історизмом». І ще таке: «…есеям Ю. Андруховича, написаним на тему культурної та історичної спадщини Галичини, Галичини і Центрально-Східної Європи, України і Європи, української ментальності, національної ідентичності, а також ролі письменника в сучасному суспільстві, притаманні стрімка думка, парадоксальність мислення, ліричне чуття… «.

Про книгу Роксани Харчук я можу говорити й говорити, але повторюю – читайте її! Додам, що навчальний посібник читається не згірш як добрий класичний детектив – прочитала, пошкодувала, що вже фінал і…почала спочатку!

Надруковано : "Київська Русь" №1-2 2009