Було спочатку:
і сонця, і ночі,
бажання ще не втілені у справи.
І все давалось. І серця дівочі
поганина-мене у снах пророчих
шукали, а знаходячи — чекали.

І мрія вже на відстані руки...
Але регочуть збуджені повії.
Наш час минув. І перейшли роки.
Лиш кола на воді, а не вінки,
що їх дружини по воді пустили.

Пора прощатись, час усім прощати.
Минають сни, зникають у очах
блакить і правда, тільки тінь розплати
уже з’явилась. І тепер діждати
і вже збиратися — адже неблизький шлях.

Ми манівцями блудимо до неба,
шукаємо когось, ждемо чогось.
А вічне — завжди поруч, лише треба
уміти бачити у маячні Ереба
тьму-темінь ночі і яскравість сонць.

27 липня 2002 р.