Усе не так, все зовсім навпаки,
Немов в кривому дзеркалі реальність…
Весь світ вверх дном – дурдом! та все ж таки,
Принаймні, не дратує біль-банальність;
А це вже знак, що все не просто так,
І що ніщо не діється намарно…
Хай буде так, інакше ми ніяк
Не звикнемо й до того, що примарне,

Й від дійсності відвернемось, ще б пак,
Вона давно вже всім осточортіла…
А ледве зрілий блідо-сірий мак
Поможе нам позбутися від тіла;
І ми розчинимось в ефірній глибині
Й ніколи не повернемось такими,
Якими були по своїй вині –
Лякливими, тупими і слабкими…

Наївними, мов дзеркала гладінь,
Що жадно ловить промені від лампи,
Але закони світла все ж не тінь:
Тепло відіб’ється... загрітись трохи нам би! –
Просили ми щосили в сірника,
Який ламався з вірою у пальцях,
І опускалась до землі важка рука,
Що вчора ще стискала факел в танцях.

Та завтра стане все, як треба, навіть краще,
Хіба що хтось із вас щось знову втне…
І вкотре нас – знедолених й пропащих –
Доля гірка навіки проковтне;
І скільки б нам не битись в її клітці,
Скликаючи на поміч всіх богів,
Навіки ми залишимося в сітці
Спотворених утопією снів.