дубль нулів... пуста двобічність... дзеркальна копія вікна,
за склом якого мить лиш й вічність – тонкі матерії з сукна,
яке старе уже, протерте й зношене часом до дірок,
(проте, і ми вже напівмертві, раз на екваторі курок).
ще дії пів, ще пів секунди й задіє хитрий механізм:
завмре усе, що могло б бути, якби не збунтувався ліс
думок про зречення і втому, огиду, виснаження й біль,
що втілились ледь-ледь живому хворому грішнику, мов цвіль,
що покриває бліде сонце, й цим закриває нам цей світ,
тож ми питаєм себе: „хто це: правди вогонь чи брехні лід?
і як нам бути (чи не бути)? тягтись до неба чи землі?
нам далі плисти чи втонути? молитись диму чи золі?
завтра нам повзати, літати чи, як раніше, кудисьйти?
чи, може, краще – не питати?.. просто цікаво нам, хто ти
й хто ми... ми є чи нас немає... немає є чи є нема...
й чия вина, що нас лякає вже серед літа та зима,
яка холодна і потворна, сліпа й, мабуть, глухоніма
і ніби й біла, але чорна [буцімто, сяйво; проте, тьма];
й якась корисливо-байдужа, нігілістична і пряма,
хоча закохана в ніч й дужа, ніби і дружня, та сама
блукає п’яна й безпритульна то по полях, то по містах,
тверезо-мстива й богохульна навіює й на пекло страх,
а що казати нам (снам з криги), коли й надія проти нас,
вона – душевний стан відлиги, що апатична, наче гас.
він догорить смердючим світлом й на нас знов кинеться мороз
з бажанням правити цим світом – кулею з назвою „Гіпноз”
із мільярдами сніжинок (в минулому – таких ж людей,
як ми, як ви)... час на спочинок! візьми нас в жар свій, Прометей!
---
хай інші борються (для чого?), хай інші плачуть і терплять,
нам це все рівно (й, навіть, богу)... хто хоче мерзнути – скиплять!
---
дехто й надалі грає в кості, хоч й випадають лиш нулі...
/не від морозу, а зі злості у тінь зійшли ми з колії/