Пунктирна лінія відриву штрихом розділить мозок твій
(Де-не-де рівно, а десь й криво) на дійсність буднів й дикість мрій;
Й ти не знайдеш вже середини межі між правдою і сном,
Бо ж сам рвав нитку пуповини в натяку світла – і спав знов,
А, прокидаючись, не знав вже чи все це було й чи мине,
Чи буде далі й так назавше… нудне циклічне те саме,
Що розділилось на дві дози строго з рецептом від снаги
До пестощів дощів й наркозу стрілки сп’янілої ваги,
Якій вже байдуже, де ранок, де ніч й, тим більше, що між цим,
Й круглу добу з жонглером банок змивають шкали сном міцним,
Щоб не розгледілися ціни поділок списаних шприців,
Коли розкриють роти стіни, які ховали від мерців
Довгі драбини залізничні, в чотири сторони ходи,
Для нас, живих, настільки звичні, що й не питаємо куди
Нас заведуть вони нарешті й чи взагалі десь заведуть,
Хоча все рівно це, бо ж врешті-решт залишається той путь,
Який нам рідний, мов колиска, кімната, двері і поріг,
Чию тонку червону риску ми розривали для доріг,
Ще не своїх, ще невідомих, з легким чуттям нових пригод...
Та краще би сиділи вдома! Куди завів нас поворот?!