мені приснилися хрести
з чорного мармуру й ворони –
білі, як сніг… боже, прости
за те, що вірив в забобони,
та, тим не менше, далі спав
й кров’ю плював на тінь ікони,
й замість того, щоб йти, – упав
й так і не встав, лиш бив поклони,

щоб не втопитись, а плисти,
щоб не упасти, а летіти,
а сам відмовився нести
свій хрест на гору, щоб не впріти
чи надірвати слабкий пуп
(основу всього, центру світу);
бо що зроблю, як буду труп?
навіть не зможу скласти звіту

про сни й примарені мости,
що, як і вени, легко рвуться...
уже давно годинник стих,
та я не з тих, що піддаються:
я не піду на вірну смерть,
бо не така вона вже й вірна,
якщо життя – це певна твердь,
то гра в мерців – занадто спірна...

тим паче голосять коти
на повний місяць – не на добре!
може, нікуди і не йти...
не боягуз – я – не хоробрий,
і вірю в знаки й бачу їх,
тому і сплю на схід ногами;
невже, і це є важкий гріх?...
як так, то зникну разом з снами.