Магма машин червоно-біла тече по вулиці Зигзаг...
Ти не знайдеш там свого тіла, ти не знайдеш там навіть прах,
Так що не бий себе у груди і не картай своє ім’я.
Так мало бути – так і буде! Вже хтось привласнив твоє “я”.
Й тепер цей жадний шизофренік ділиться навпіл, мов язик
Змії “отруйної гангрени”... єдиний вихід – хірург штик.
Лиш п’яне чудо порятує цих бідолашних близнюків,
А якщо й навіть все зіпсує, я видам збірник матюків,
Прокльонів, тостів, забобонів, ще анекдотів і казок
Про існування в царстві сонних, про морфій й спалений пісок...
Й тепер оманою квазарів вітраж цей манить і сліпців,
Які пливуть на чорній хмарі по небу, наче по ріці.
Усе пливе, пливуть і кадри, нажаль, реального кіно,
А ми провалюємось в надрах крізь розмальоване вікно.
Не бийтесь, мухи, в двері смерті! Там в засідці шакал ефір.
Життя то в сні, то в круговерті... О лорде час, ти, мов вампір!
Знов обриваєш волосини, які тримають гирі днів,
Немов шовкові павутини, що ми плели із сірих снів,
Прикрашених, крім штучним снігом, пилком розвіяних бажань...
Та все скінчилось тихим лігвом; колиска мертвим – ніч... а жаль!