1
люблю тебе – моя державо
тебе люблю – ти жінка гарна
завжди ти юна, молода
дивіться ж бо – яка краса!
струнка ти, немов той соняшник який в луках стоїть.
від сонця – загоріла ти,
від того сонця, яке повік-віків палить,
а над тобою – розлилося небо,
куди не глянь – то скрізь блакить.

2
тоді ти кажеш, дивлячись мені у вічі:
невже ж така я гарна,
адже, я живу одвічно?
коли була я ще мала -
зазнала я великої навали:
спочатку – різні племена,
а потім – турки і татари.
коли ж я підросла, доросла стада –
нова біда мене спіткала:
прибігла з півночі червона сука –
ото була страшна чума
а потім – нова вже навала:
із заходу – на мене чорна хмара насува,
була ж то грізна сарана
за що ж мені така вже кара?
чи то я Бога не люблю?!.
тепер ти бачиш, яка історія моя, –
з її щоки скотилася сльоза;
а ти мені говориш – гарна я!



З
оце повідала мані моя земля,
але вона ще не сказала, що породила двох птахів:
одному – ймення К, а іншому – те ж саме.
великими є ці птахи, з великими крилáми,
вони, спочатку, дивлячись їй в вічі –
на ній волосся рвали –
а потім –
разом зґвалтували,
а після цього вже – до рабства віддали, –
така вже доля України...

4
але я знаю, що людина прийде –
вона тебе звільнить з полону,
поверне золоту тобі корону,
віддасть тобі блакитную троянду -
і ви одружитесь тоді:
заживете ви з миром, разом;
всім серцем я це відчуваю,
і все це буде – незабаром.