Хтось ходить між вишень, низький, волохатий,
Ховаючи погляд в траві,
Бояться виходити з хати дівчата,
Замовкли в садах солов’ї.
Там тінь, чорна тінь худорлява блукає,
Як тільки стемніє в селі,
Зустріне кого – то до смерті лякає,
Бояться дорослі й малі…
Старий дід Панас випив з кумом слив’янки,
Три чарки хильнув “на коня”,
– Сиділи б ми, куме, з тобою до ранку,
Та ниє щось клята спина.
По повній за кума здоров’я хильнули
Вже й пісня згадалася їм:
Як швидко дні кращі мої промайнули –
Не буду вже я молодим…
Обнялися з кумом, про щось говорили,
Пан місяць дивився на них,
А зіроньки ясні так ніжно світили
З небес недосяжних, святих.
Прощалися довго – та все ж розійшлися,
Додому пішов дід Панас,
Стежинонько рідна, додому стелися –
Хоч ранній, хоч пізній вже час.
Іде дід Панас, щось тихенько співає,
А зіроньки сяють ясні,
То місяць, напевно, стежину хитає,
Стежину хитає мені.
Жартує пан місяць, жартує над нами,
Всміхаючись нам з вишини,
Напевно, тому не старіють з роками
Ні місяць, ні зорі ясні.
Аж раптом тінь чорна в кущах промайнула –
Не бачив її дід Панас,
Низька й волохата на діда стрибнула,
Дід впав у калюжу якраз.
Не чули жахливого крику такого
Давно старожили села,
А діда Панаса з грязюки, страшного,
За ручку та тінь підняла.
Дід дивиться – мавпа! Низька й волохата!
– Чого ж ти лякаєш, дурна?
Побита, подерта, худа та кудлата
На вигляд – голодна шпана.
Блукаєш давно ти по нашій країні,
Лякаєш старих та малих?
Відмию тебе, нагодую… віднині
Ти знову смішитимеш всіх.