Напівжиття – це коли посірілі секунди рахуєш,
Коли у серці вже вкотре липка порожнеча,
І ти розумієш, що час свій безцінний марнуєш,
І не помічаєш, як швидко росте малеча.

Напівжиття – на порозі стояти, постійно вагатись
І вічне “якби” відганяти, щоб так не боліло.
Коли ти зробити міг все, і не варто тепер прикидатись
Це совість твоя і сутність. Їм все і так зрозуміло.

Напівжитям мандрувати – це наче півжити й півспати
Крізь метр квадратний лиш бачити неба клапоть,
І душу продерту свою, ніби злодій, від всіх ховати,
А хто ж себе зберегти забажає – напевно втратить.

Коли вже ніщо не повернеш, не вимрієш знову,
Коли ти не там і не з тим, з ким хотілося бути.
Напівжиття – це почати і раптом зірвати жадану розмову,
І слухати пісню, а звуків і слів не чути.

Для чого все це? Питаєш, навіщо хотіти більше
Живи, як усі, і не міряй свої на шляху невдачі.
Напівжиття – це коли вибираєш, що важливіше,
В той час, як хтось інший за тебе кохає і плаче…