Сизий смуток дощу
зазирав у віконце недолі,
Сиві пасма доріг
заблукали в туманах світів,
Янголята, струсивши
із крил голки хвої
На верхівці смереки
чекали спасенних вітрів.

Рвані клоччя надій
добивали нічні моргавиці
День у день сокотів
надокучливий дощ,
Кривим усміхом небо
сікли зиґзавиці,
У розбухлий струмок
впав заплаканий хвощ.

Йому реквієм грав,
навіжений струмок, каменюччям.
Наче потяг летів
до ніколи несправджених мрій.
Розповзалось із втоплених скирт
задубіле гадюччя
У щілини думок
де ледь теплився лій.

По розмитих стежках
піднімалися неба вар’яти,
Хай би в хмарах своїх
відшукати сердечне тепло.
На горі сподівань
відігрілися в пломені ватри,
Аби там. Унизу.
Заіскрилось жадання, зело.

Рік розбурханий пруг
обірвавши смерекове віття
Оголив білих тіл
порцеляновий зблиск,
На верхівку вплітав
жовті посмішки квітів,
Там , де в краплях тремтів ,
стихлий янголів крик -

Слід у слід,
по оспалих потоках їх крила
Повертались домів
на відроги розгублених гір.
У віконці колиби
веселка про сонечко снила.
На розмитих рядках
зблід од пустки папір.