Клинопис слів на глинянім череп’ї –
Сонця і духи, вроджені із ліній –
Й хлібина сходить Богом на черені
В трипільській хаті за тьму літ до нині.

Гончарне коло, а в нім – світ чи Всесвіт,
Гарячі руки, б’ється пульс в аорті...
...Там і мого ім’я ніхто не стер слід
На тлі вселенськім глиняної плоті.

Десь там моя душа ще не надвоє –
На черепки ще сонця не розбито –
Тумани табуном і сосни строєм
Десь там, де не забута я.

Якби ж то

З води й землі, та – на гончарне коло
І у вогні, як вперше, освятитись.
І ні в думках ні в серці ще – нікого,
А всім словам – ще тільки народитись.

І хтось клинопис чинить обережно –
Мойого щастя формулу складає:
Червоне, чорне, злато... Мчи, мережко!
Нехай допише майстер, хай пізнає.

І я пізнала б, тільки ж – безталанна,
Від того, чому буть, не відкупилась:
На почереп’ї душу написала,
А половинка з того – загубилась.