Є у Римі історичний шедевр –
Собор Святого апостола Петра,
На купол якого
Я з Наталею і Анночкою йшла.

Йшли ми сходами крутими,
Дорога нелегка була,
Але душа бажала,
Щоб добратись до купола.

Коли вийшли на купол,
То зраділа душа,
Бо такої краси
Ще не бачила я.

Ой, який же гарний,
Цей Ватикан.
Я думаю, що шматочок землі
Бог з раю йому дав.

Дерева зелені, красиві такі,
Неначе художник
Вийнятковими фарбами намалював
Їх у картині своїй.

А травичка зелена,
Немов шовкова вона,
І квіточки білі
Вимальовують ключі Святого Петра.

Недалеко фонтан,
З якого тече жива вода,
Щоб ніколи не зазнала спраги
Людська душа.

Стою на куполі
Собору Святого я,
І згадалася мені
Істина така.

Колись Син Божий
Сказав до апостола Петра:
“Ти є скеля,
на якій стоятиме Церква Моя.

А ворота до Церкви
Охоронятимуть ангели святі
І ніколи їх не знищать
Пекельні вороги.”

За заслуги земні,
Які апостол Петро мав,
Ключі від Неба
Син Божий йому дав.

А я стою,
Як те мале дитя,
І до Неба хочу
Також я.

Всемилостивий Вічний Боже,
Думкою лину аж під Небеса,
Прости нас, Господи, грішних,
З яких перша я.

Прости нашу Україну,
Як розбійника колись простив,
Помилуй український народ,
Незалежно, де б він жив.

Андрій, молодий хлопець,
Що на варті стояв,
Він сам з Америки,
Але по-українськи розмовляв.

Ми дякуємо Господу Богу
І Андрію тобі,
Що допоміг сягнути
До омріяної висоти.