Іноді дуже кортить кудись втікти,кудись подалі від цих змучених жагою грошей й слави людей,від набридливого гуркоту надсучасних автомобілів і брехливої реклами на кожному кроці...Це бажання опинитися десь далеко-далеко звідси таке нестримне й неосяжне,що здається зараз вибухне мільярдами блискучих смужечок зі звуком "бабах" і тебе не стане...поволі огорне темрява і дзижчання набридливої мухи поступово стихне десь в кінці тунелю........

І ось вже в іншому вимірі,де нікого крім тебе й блакитних вкритих вранішнім туманом гір,ти приставляєш рученята до очей,щоб краще побачити сонце,яке тільки-но вийшло з-за обрію.Ти відчуваєш неймовірне піднесення від того,що зустрів новий день у тиші й гармонії всесвіту,в душі мов повесні квітнуть лагідні бутони щірості,якої тобі так довго не вистачало....Споглядаючи,як зграя птахів летить все вище й вище у хмари,ти й собі мрієш ось так поринути у невагомості космосу,забувши про дрібні негаразди твоєї старої життєвої оболонки...У цей момент ти стверджуєш собі.що більш ніколи не повториш тих помилок,які так незграбно й безжально пробили дірки у твоїй свідомості...Згодом й вони заростуть чагарниками забуття...відійдуть у далеке минуле й осядуть у темних провулках твоєї пам"яті...Згодом ти забудеш про ту любов,яка принесла тобі страждання й втрати...Повір:квітка печалі не знайде більш у твоїй душі підгрунтя дла свого росту.Тільки ти частіше приходь сюди,на наше незабутнє місце...Тут,сидячі на пагорбах,вкритих ніким не баченними квітами,повір твоя душа й серце розквітнуть так само швидко й органічно...

Ти тілько не забувай це місце й приходь сюди до мене хоч інколи..Ти ж знаєш вітер вміє слухати,як і гнати геть з твоєї голівки нав"язливі думки й спогади...

Ти тільки приходь...