Шляхи сіріють, бубнявіє день,
Немов срібляник, що пожбурив Юда,
Щербатий місяць покотився – день!
На денці кава, ти ласкава – буде!
Застиглу гриву сонце кам’янить,
У шорах місто – огир мій сталевий.
Трамваї крешуть іскри з-під копит,
Під’їзди позіхають, наче леви.
Пусти, вже мушу йти. Схрестились знов
Шаблі знайомі – герць провулкам сниться;
Фарбовані русалки… Ха! Любов,
Мавки… Кривавогубі упириці;
Хтозна, хто з них! П’янкий калейдоскоп;
Тонке дівча… Бал-маскарад… Джульєтта!
Під три чорти! Чи той… У монастир,
Офеліє! Регочуть кастаньєти.
Я – серед гострооких пікаро,
Тут вітряки глузують з Дон Кіхотів,
Недопалками в попільницях площ
Бомжі й старці: утілена скорбота.
Щоб вижить в місті сонячнім і злім,
Зміїний розум, ікла леопарда;
Любити й жити хочу! Ну, а ти –
Засохла квітка в грубім фоліанті.
Замкнись, Офеліє, в монастирі,
Ще стрінемося, може… Будь щаслива!
Ліанами вібрують угорі
Дроти… Насвистує хижак-мисливець:
«Будь здорова, моя мила! Я не твій.
Розлучила нас жорстока сила!»