дим чисто принципово не вірив у бродіння,
ні в кисломолочне, ні у спиртове.
єдине, чим він дихав, – це космос і Гудіні,
й старався знайти в собі щось нове.

старався, та даремно, бо марні були спроби,
не дали результату розкопки без мети.
вітру почесне діло ніхто, як він, не зробить;
викинь магнітний компас і лети.

лети за межі неба, за клітку свого мозку,
лети й не оглядайся, позаду лиш туман.
ще вчора згасли свічки, проливши сльози воску,
які покрили вірші про вихідний роман.

чад тішився від п’єси й казився у дурдомі,
вночі виходив з дому, щоб утекти від всіх.
його шукали в морзі, майбутнє – у кондомі,
засохли діти в ньому... надворі падав сніг.

він чисто символічно кохав вогню кохану,
казав: „любов – це щастя, це мрія у казках”.
твій сон завжди аморфний, ти – мертвий... все погано;
конструктор „ти і всесвіт” розбився по кусках.

розсіялись надії й солдат схотів напитись,
втопитись й не хотіти нічого від життя.
і тут згадав про справи, збрехав, щоб відпроситись
від марафону долі... сказав: „старе взуття”.

не в кожного є сили, щоб жити і сміятись,
щоб усміхатись сонцю, ступаючи на грань.
хтось став на середині... для чого ж мені гнатись?
чому з клепсидри птахи клюють суху герань?

втомився я втікати, не можу й побороти
провалля поворотів й прямі пастки доріг.
тут кожен має право вибрати „за” чи „проти”...
я втримаюсь на місці – надто твердий горіх.