Вступ
Колись чи то читав, чи то бачив наступний сюжет про баскетбол. Часи царювання його Повітряності - Майкла Джордана. «Чикаго Буллс» прилетіли до Парижу, щоби взяти участь у якомусь напівтовариському турнірі. Звісно, що журналісти не могли пройти повз шанс взяти інтерв’ю у САМОГО Джордана. І от один з них задає цілком банальне, а може й трохи провокаційне питання: «Які Ваші враження від європейського баскетболу?» Мабуть сподіваючись на відповідь штибу: «Я зовсім не знаю європейського баскетболу» або «Нема в Європі баскетболу, це тільки ми – американці вміємо в нього грати». Натомість Джордан почав розказувати про те, що європейські баскетболісти дуже технічні, можуть нестандартно зіграти в атаці, однак трохи ледачі в захисті. Журналіст здивувався такій інформованості і запитав: «Невже ви дивитеся ігри європейських команд»? На що його Повітряність пояснив: «Ні, але разом зі мною в команді грає Тоні Кукоч (знаменитий хорватський баскетболіст)». Тобто, знаючи переваги та недоліки Кукоча, Джордан дав досить влучну характеристику усьому європейському баскетболу.
Чому я навів тут цей приклад? На жаль, а може і на щастя, я не знайомий з усіма киянами, а особливо, з гостями столиці, однак пропонована мною теорія бабловітації ґрунтуватиметься на узагальненні спостережень за тими небагатьма, кого знаю, а також вивчення власної поведінки в межах та поза межами Києва.
Цікава теорія стосовно грошей є у одному з творів Пелєвіна. Проводячи паралелі з фізичними законами, він передбачає наступне: великі маси грошей призводять до утворення аналога чорної діри, в центрі якої знаходиться їх власник. І, аналогічно законам фізики, фізичні процеси всередині чорної діри є зовсім недоступними зовнішньому спостерігачеві і навпаки: той, хто знаходиться всередині чорної діри, при всьому бажанні, не може отримати жодних сигналів (інформації) про те, що відбувається ззовні. Тобто, простіше кажучи, ми не можемо мати жодного уявлення про те, як живуть, чим дихають, про що думають мільярдери, а вони зовсім, при всьому бажанні, не уявляють собі нашого існування.
Це один з постулатів фінансової фізики. Інший же фундаментальний постулат, не вказаний Пелєвіним, і на який я хочу звернути вашу увагу полягає в тому, що великі суми грошей – якщо бути послідовним у проведенні аналогій з фізичними законами, повинні призводити до викривлення моральних законів у людей, які знаходяться у полі їх тяжіння. Саме це явище надалі я називатиму, по аналогії з гравітацією, - «бабловітацією». При чому, що особливо важливо, викривлення моральних законів відбувається не тільки у власників астрономічних грошових сум (словосполучення «астрономічна сума» - уже чудове поєднання фізики з фінансами, мабуть, - підсвідомо-архетипічне), але також і у простих людей, які географічно перебувають в полі дії притягання великих скупчень грошової маси. «Грошова маса» - от вам, ще один випадково знайдений місток між звичайною та фінансовою фізикою. Де такий ефект може спостерігатися в нашій державі? Мабуть, тільки в Києві. Ось до чого я вів, згадуючи на початку своїх знайомих киян.
Найпростіші приклади бабловітації поза межами нашої держави взагалі банальні. Приклад перший: Сполучені Штати Америки. Чим, як не впливом бабловітації можна пояснити їхню зовнішню політику, втручання в життя інших держав та народів тільки на підставі захисту «своїх інтересів»? Були б вони такими «рішучими» без гігантських грошових сум? Відповідь однозначна.
Інший приклад: наші північні сусіди. Поки ціни на нафту та газ у світі були низькими, а держава їхня була по вуха в боргах, керівництво країни вело чемну неагресивну політику. Однак, з появою гігантської маси нафтодоларів, та, відповідно, виникненням сильного бабловітаційного поля в межах Садового кільця, змінилася і політика. Добре знаєте в який бік.

Частина 1 Пригоди Миколи Петровича
1
- Доброго ранку, пасажири! Через півгодини будемо в Києві. Вставайте. Здавайте постіль. Йдіть до туалету бо зараз зачинятиму, санітарна зона. Може чай, каву? – скоромовкою повторювала завчений текст провідниця, переходячи від купе до купе.
Микола Петрович з превеликими зусиллями відкрив очі і підвів голову. Сусіда по плацкарту, який спав на верхній полиці навпроти, вже десь не було. При спробі ворухнути головою, з’явився сильний різкий біль. «Блін, останнє пиво було зайвим» - подумав наш герой. Внизу, за столиком, розглядаючи пейзажі київських передмість, сидів і попивав чайок його напарник по вчорашній вечері Едуард Васильович. Помітивши периферійним зором рух на верхній полиці, а може просто почувши скрипіння плацкартного лежака він привітався:
- Добрає утра, Нікалай Пєтровіч. Как спалось?
- Доброє утро, нормально.
- Пара вставать. Скора Кієв. Сталіца нашей родіни.
Микола Петрович отетеріло задумався. Ніби не впізнаючи нового знайомого. «Ні, з ним вчора пили! Точно! – заспокоїв себе він. Але вчора він по-українськи балакав. І не як-небудь. А краще за мене. Та й українських пісень до опівночі разом співали. Змагалися з п’ятим купе хто-кого переспіває. І «Гей, наливайте», і «Розпрягайте, хлопці коней». Дебіли старі. Це ж, певно, весь вагон не спав. Та все одно, чого ж він сьогодні по-російськи? Певно тому, що Київ уже», - сам себе спитав і сам собі відповів Микола Петрович. Натомість із себе вичавив:
- Ага, пора!
- Как галава, нє баліт?
- Та трохи, нємного.
- Здєсь такіє сквазнякі, я вам скажу!
- Ага, дуєт, - погодився Микола Петрович. - Осторожно, я злізаю, попередив він сусіда, спустився вниз та вийшов у коридор, щоби зайняти чергу до туалету, а водночас ще раз спокійно подумати над метаморфозами , які відбулися з Едуардом Васильовичем.
З туалету він вийшов у супроводі криків провідниці: «Виходьте вже, я закриваю, до вокзалу під’їжджаємо!»
Уже в коридорі він зустрів Едуарда Васильовича. Мабуть, той кудись поспішав, тому що був уже одягнений та з сумкою на плечі. Хоча, куди можна поспішати в шостій ранку?
- Дасвіданія, Нікалай Пєтровіч! Щастліва вам!
- До побачення, і вам щасливо, - відповів Микола Петрович, а сам подумав: «Треба речі перевірити, чи не пропало нічого. Хоча, що могло пропасти? Гаманець в кишені, мобільний - у іншій? Що там можна у мене вкрасти? Ну не рукопис же».
З-за вікна почувся голос вокзальної дикторки: «Шановні пасажири, швидкий поїзд номер 28 «Тернопіль-Київ» прибуває на шосту колію». Микола Петрович не дослухав стандартного тексту, а оминаючи вже зібраних та готових вийти пасажирів поспішив до свого купе.

2
Наш герой їхав у видавництво. Віз туди свій роман про сучасне життя на селі. Свою сповідь. Де описав усе як було і як є.
Завдяки інтернету та відсутності вдома жінки, а ще частково і завдяки поверненню з Португалії чоловіка Василини Олександрівни, Микола Петрович пригадав своє юнацьке захоплення літературою. Почав писати та публікувати на всіляких літературних сайтах свої оповідання. Отримавши позитивні відгуки тамтешньої громади, взявся за більші форми, що закінчилося написанням роману з робочою назвою «Українське село. Життя після смерті». Саме його він сподівався опублікувати за допомогою протекції інтернетівських знайомих та папірців з водяними знаками, які жінка передала з Італії. Микола Петрович своїм головним творчим здобутком вважав щирість та правдивість. Тобто, писав усе, як думав, як розумів, нічого не «завиваючи в папірці». Згадав усе: і як радів незалежності, як агітував на перших виборах за Чорновола, як плакав, коли переміг Кравчук, як запив, коли Кравчук програв вибори Кучмі, доводячи всім, хто не встигав утекти, що не буде без Кравчука України. Також написав, як потім агітував усіх голосувати за Кучму, щоб не став президентом комуніст. Як ще раз запив, після того, як Януковича об’явили президентом. Як потім, вийшовши з запою, дивувався, чому президент все-таки Ющенко. Як сподівався, що після помаранчевої революції людям, нарешті, житиметься краще.
Писав, що у селах зараз як під час війни. Старі та діти. А може і гірше. Бо під час війни ще й жінки вдома були. А тепер і їх нема. Хто в Італії, хто в Чехії, хто в Польщі, хто в Греції, деякі навіть до Америки добралися. Коли їхали – думали, що на рік, на два. Відробити позичені гроші та заробити: хто на квартиру дітям, хто їм же на навчання та на весілля. А от вже по десятку років люди там, і ніхто не думає повертатися. Он і його Галюся в Італії вже вісім років. Приїде на два тижні перед Великоднем і назад. І скільки потрібно їм тих грошей? Вже ніби все є, як у людей. Воду провели. Дах метало черепицею перекрили. Євроремонт зробили. Літню кухню та гараж новий побудували. Замість «копійки» 79 року випуску купи «Гольфа» 98-го. Навіть паркан поставили нормальний – цегляний, та такої якраз висоти, щоб ніхто навіть підстрибнувши, не побачив, що на подвір’ї робиться. «Плазму» купили та «тарілку» на дах почепили. Що ще треба? Могла би назавжди вертатися. Якби захотіла. Певно вже когось іншого знайшла собі. А повертаючись до головної теми роману - села: з мужиків, крім п’яниць безпросвітних ще, так-звана, сільська інтелігенція залишилася, завклуб, фізкультурник та він, Микола Петрович Прятченко, вчитель історії. 44 роки - мужчина середнього віку, як любив жартувати завклуб: і не стоїть і до пенсії далеко. Рівно троє інтелігентів. Зовсім не випадкове, магічне число, за спостереженням того ж завклуба. Правда, ще до інтелігенції можна зарахувати закодованого Олексія Михайловича – вчителя «праці». Той хоч уже і не пив років уже десь зо п’ять, але не пропускав нагоди посидіти разом з випиваючими інтелігентами.
Таким чином, залишилися в селі лише ті, хто працювати або не може або не хоче. І один тільки бізнес процвітає: самогон та спирт розведений продавати. Пияки з хат речі, продукти виносять – в тих «магазинах» до оплати все приймають. З подвір’їв крадуть, що зле лежить. І нікому нема до того діла. Хоча всі все добре знають. І війт, і дільничний, і священик. Та що казати, взяти хоч першого, хоч другого, хоч третього: постійні клієнти. Село спивається – вимирає, але кому це цікаво? Поля бур’янами позаростали. Бо нема кому на них працювати. Після розпаду Союзу людям землю пороздавали. Перші роки всі працювали з ентузіазмом. Та й урожаї добрі були, поки в землі ще колгоспні добрива залишалися. А зменшилася урожайність - задумалися люди, скільки ж грошей треба на гній та мінеральні добрива, щоб щось у тій землі родилося. І скільки воно коштувати буде, враховуючи вартість оранки. Чи не дешевше на базарі польське купити. Та що казати, в той я час у кожному другому дворі корова була або й дві. А тепер на все село чотири корови залишилося. Та й взагалі, кожна третя хата порожня. Отаке на селі діється. А якщо врахувати, що з промисловим виробництвом у державі теж не особливо складається? От і виходить: буде країна – банкрот. А чому – ні? Коли влада дбає лише про те, як розікрасти, що не розкрадене, або переділити те, що розкрадене. А що ж робити? І взагалі, чи можливо ще щось вдіяти. От починаючи з найдрібнішого, найнижчого рівня. З його сім’ї, наприклад. Чи можна якимось чином його Галюсю повернути. Навіть, якщо вона не живе там з якимось макаронником. Клята Італія. Чемпіони світу з футболу. А грають так, що вити хочеться. Ні, не вити, а стріляти. Яка сила зможе його Галюсю повернути? Коли вона уже там своя, ще й дочку обіцяє забрати. А без Галюсі, що він вартий. Ну, ще десь-колись в гречку скочити, пару випустити. Але щоб все спочатку починати – ні. Страшно. Звик уже до кави італійської, олії оливкової, до євро в кишенях. А може все ж, любить він її? Не зважаючи на відстань, на підозри, на свої «подвиги».
От з таких роздумів про свої та суспільні біди складався роман Миколи Петровича.
3
Вийшовши з вагона на платформу та піднявшись по сходах, Микола Петрович опинився в переході між центральним та південним залізничними вокзалами. Посеред довжелезного коридору витягнувся ряд кіосків, який ритмічно переривався сходами – виходами до колій та місцями – лавками очікуючих пасажирів. У кіосках, як це заведено, продавали усяку всячину, а точніше кажучи – то всілякий непотріб. Щоби позбутися жахливого похмільного присмаку в роті, а також, щоб якось згаяти час, наш герой вирішив випити кави. Шукати довелося недовго. Необхідний кіоск трапився майже одразу.
- Каву, будь-ласка, – звернувся Микола Петрович до огрядної продавщиці, одягнутої чомусь у білий халат. Вірніше сказати «у колись білий халат».
- Чєво, - перепитала вона.
Микола Петрович розвернувся і пішов до іншого кіоска.
- Кофе, пожалуйста.
- Вам какоє?
- Еспресо.
- Чєтирє грівни.
Провінційний письменник відрахував гроші:
- Дякую.
- На здаровьє! – «блиснула» доброзичливістю продавщиця.
Кава виявилася на диво несмачною. «Пива би – холодненького!» - подумав Микола Петрович. Чомусь згадалися вчорашні слова Едуарда Васильовича: «Петровичу, уяви! Моя дружина погрожує розлучитися зі мною через те, що я штори неправильно затягую – лишаю шпарину і неправильно розсуваю - не до кінця або криво. Не розумію. Один мій товариш вигнав жінку за те, що вона неправильно зубну пасту з тюбика вичавлювала. Він вимагав, щоб з кінця, поступово, а вона – зсередини. Тут усе зрозуміло. Все по Фрейду. А з клятими шторами зовсім не докумекаю. Про всяк випадок – навіть не підходжу до них». «Що тут не зрозумілого? Коханця певно має – ото ж і шукає зачіпку для конфлікту, який від штор плавно перейде до побиття горщиків», – подумав тоді він, але тактовно змовчав.
«Треба буде прочитати того Фрейда, - дав собі установку Микола Петрович. - А то ледь не на кожному кроці «за Фрейдом», «як казав Фрейд». Усі в курсі. Чи може просто хизуються, знаючи декілька фраз? Але ж скільки ж уже всього в черзі на прочитання?» - заперечив він сам собі. – Життя не вистачить».
«А от, справді, цікаво – чому саме ця історія із сказаного вчора Едуардом спала на думку? Не інакше – і тут без Фрейда не обійшлося» - продовжив роздуми наш герой. – «Голодній кумі – хліб на умі», - ось чому! Бо у самого теж усе не зовсім у порядку у стосунках із судженою».
Взагалі, Едуард Васильович виявився непоганим мужиком, до того ж охочим до зеленого змія. Може у тому справжня причина його конфліктів з дружиною. Він повертався з відрядження, налагоджував на Тернопільському молокозаводі щось – чи то налаштовував чи то перевіряв, чи і те і інше. В пам’яті Миколи Петровича,
«А мій оболтус, 28 років, але дебіл дебілом! І в кого вдався? Випили якось і розговорилися. По об’яві, познайомився з вчителькою танців. СМС-ки, по телефону спілкувалися – все як зараз у молодих прийнято. За номером її домашнього телефону він дізнався у довіднику її адресу. Поїхав туди і таке каже: «Знаєш, папа! Ета учітєльніца танцев в такой галімой хрущовкє жівьот! Нє буду я с нєй встрєчаться!» З одного боку, - ніби правильно мислить. Але це ж і мені він перед смертю стакана води не подасть, щоб швидше здох – мріятиме – та жилплощу звільнив. Що за дитина? Чи то замало його бив? Чи то забагато?».
Кава непомітно допилася, Микола Петрович зім’яв пластиковий стаканчик та викинув його в урну. Постало питання: «Що робити далі?» Ще ж тільки половина сьомої. А зустріч у видавництві попередньо призначено на 10. Згадав пораду дочки – піти на Південний вокзал. А ще там повинен бути безкоштовний зал очікування. Подивившись у вікно, він зорієнтувався, в якому напрямку йому потрібно йти.
Південний вокзал справив на Миколу Петровича приємне враження. «Адже ж можуть, коли хочуть!» - схвально відзначив він. Недовго поблукавши, він знайшов зал очікування.
Трохи подрімавши, наш герой обійшов тамтешні заклади громадського харчування, які, як виявилося, відрізнялися тільки вивісками: «Швидко», «Картопляна хата», «Смачно», та відзначивши рівень тамтешніх цін, задумався, куди б піти поснідати, а заодно й похмелитися. «Я ж не Зоя Космодем’янська. За тяжкі муки мені орден не дадуть! - переконав він себе. - Але без фанатизму! Попереду важлива зустріч». Він згадав, що у старі-добрі часи, недалеко на Комінтернівській був гастрономчик, де «наливали». «Сходжу, – подивлюся, що там зараз? А якщо того гастроному вже нема, то повернуся сюди» - вирішив Микола Петрович.

4
Для того, щоб вийти на вулицю, Миколі Петровичу довелося подолати заслін таксистів, які зустрічали гостей столиці вже у вестибюлі. Заперечно киваючи головою на пропозиції дешевих транспортних послуг, він вийшов на привокзальну площу. В Києві наш герой не був уже близько десяти років.
Зліва, метрах в п’ятдесяти від себе, Микола Петрович побачив натовп людей, що займав весь майдан перед входом у метро. «Народу, мабуть, біля тисячі, - відмітив він. - Що за мітинг з самого ранку? Але чому без прапорів, транспарантів та без гучномовців? Ще тільки збираються? Треба когось запитати».
За кілька метрів від входу, Микола Петрович побачив кілька жіночок різного віку з табличками «Дешовые комнаты», «Квартира недорого» на грудях.
- Що за мітинг, мать? - звернувся він до найстаршої з них.
- Та який то мітінг, синок. То строітєлі. Чорний ринок. Роботодатєлєй чекають.
- А-а-а! Спасібо, - подякував письменник.
Він роздивився тих, хто стояв найближче, метрах в 15 від нього. Дехто з будівельників курив, дехто пив пиво. Усі з цікавістю розглядали перехожих, а особливо тих, котрі в їхньому розумінні могли бути роботодавцями. Простіше кажучи, – мужчин, які були одягнуті більш-менш пристойно. Самі ж будівельники одягнуті теж були хто в що. Переважно в старі обшарпані джинси або модні в середині 90-х спортивні костюми з жахливої чи то турецької, чи то китайської синтетики. Дехто в спецівках. Дехто, незважаючи на ранкову холоднечу, дефілював у майках, демонструючи міцні м’язи та невибагливі татуювання. Засмаглі обличчя, з явними ознаками прихильності до алкоголю, довіри не викликали.
Помилувавшись досі невідомим явищем, Микола Петрович перейшов на інший бік вулиці, де вже його очікували водії маршруток, якими можна було добратися, здається, до будь-якого кутка України. Залишивши їх ні з чим, наш герой почвалав вниз по Комінтернівській.
Гастроном, – а точніше, кафетерій – хоч і пережив євроремонт, але профілю свого не змінив, що дуже втішило Миколу Петровича. Ціни, у порівнянні з вокзальними конкурентами, теж вселяли оптимізм. Незважаючи на те, що заклад тільки 10 хвилин як відкрився, в ньому було вже людно. «Працьовиті українці», - відзначив письменник.
Дочекавшись своєї черги, Микола Петрович замовив котлету «по- київськи», салат «олів’є», три скибки хліба, чай та, звичайно, 100 грам горілки. Коли він уже розраховувався, то відчув, як його хтось легенько штовхає в бік. Повернувши голову, письменник побачив лисого мужчину невисокого зросту, одягнутого в защеплену на всі ґудзики сорочку бордового кольору. Зважаючи на відсутність зачіски, та навіть брів, – встановити вік незнайомця було важко.
- Я ізвіняюсь. Я очєнь ізвіняюсь. Но нє будєтє лі ви так добри, нє угостітє лі ви мєня ста граммамі бєлєнькой.
Микола Петрович аж розгубився від такого нахабства, але швидко зорієнтувався у ситуації та звернувся до продавчині:
- Йому сто грам можна пити?
- Так це Вітєнька, наш – мєстний, у нього з головою не все в порядку, але він безврєдний.
- Ну то ще 100 грам налийте. А закушувати чим?- звернувся Микола Петрович до Вітєньки.
- Води стаканчік, єслі нє затрудніт.
- І води стаканчик.
Саме в цей час дзенькнула мікрохвильова, сповіщаючи, що котлета уже розігрілася. Микола Петрович розрахувався, взяв тацю зі своїм замовленням і попрямував до столика, за яким уже стояло двоє мужчин років на вигляд 40-50. На їхньому столику був графинчик з горілкою, стаканчики з кавою, тарілка з двома надкушеними бутербродами. Інші столики вже були зайняті. Вітєнька, схопивши свої два пластикові стакани, попрямував за ним.
- Можна біля вас? – запитав Микола Петрович.
- Можна, - дозволив один з мужиків. Інший звернувся до супутника нашого героя:
- Прівєт, Вітєнька! А ти уже с утра жертву нашол?
- Вітєнька у нас мєстная знамєнітость, - звернувся до Миколи Петровича інший.
- Да послє того, как он набрал взяток на 10 мілліонов долларов, єво пєрєклініло і он нє бєрьот дєнєг в рукі.
- Нє 10, а 8 с половіной – поправив Вітєнька.
- І скільки він уже без грошей? – поцікавився Микола Петрович.
- Уже трі года будєт осєнью, - спокійно пояснив божевільний.
- Серйозний термін, - погодився письменник.
- Пан із западной Украіни? – поцікавився новий знайомий.
- З Тернопільської області.
- С Вітєнькой ви уже познакомілісь. Валєра. – незнайомець простягнув руку.
- Микола, - наш герой потиснув її.
- Ігорь.
- Микола, - рукостискання повторилося.
- Ну, как говорітся, за знакомство, - Валєра налив з графина в свій та Ігорів стаканчики.
- Мнє половінку. Ти ж знаєш – я не п’ю, - скривився Ігор.
- Канєшно – не п’єш, ти водкою лєчишся, - погодився Валєра. – За знакомство. Цокаться нє будєм.
Компанія, включно з Вітєнькою, синхронно спорожнила стакани.
- І як там у вас в Тернополі, народ живе? – після деякої, пов’язаної з розжовуванням бутерброду, паузи, запитав Миколу Петро Валєра ???.
- Так, як усюди. Криза.
- Сволочі, довєлі страну до ручки. – вставив Ігорь. – я вчєра тєлєвізор смотрєл. Она нам про любов розказує, о прощєніі. Про любов у нас і так єсть кому расказивать. А прємьєр міністр должен цифрамі опєріровать. Рассказать нам почєму цени щодня ростуть. Почєму грівна щодня падає. Почєму народ бєднєєт щодня. Кто в етом віноват і кого за ето наказалі.
- Ігорьок, я тєбє поражаюсь! Вродє взрослий мужик, а рассуждаєшь как рєбьонок пятілєтній. От Вітєнька, хоть Ти скажи єму.
- Нікогда нєльзя говоріть людям правду, – підтвердив Вітєнька.
- А нафіга тєбє знать кто віноват і кого наказалі? Тєбє от етого лєгчє станєт.
- Єслі вори будут воровать бєзнаказанно, то порядка нікогда нє будєт. – парирував Ігор.
- Вітєнька, на тєбя одна надєжда. От отвєзьом тєбя в больніцу, прокапаєм. Будєш как огурчік. Вєрньошся, гдє ти свой творчєскій путь окончіл? В інвєстіціонний фонд. А нас с Ігорьком возьмьош консультантамі.
- Єслі я куда би і хотєл вєрнуться, то ето в родной політєх, хотя би простим доцентом, - задумливо відповів Віктор.
- А я слишал, что наш космонавт, прі Союзє тоже в каком-то вузє, нє помню в каком прорєктором бил, - вставив Ігорьок.
- Прав бил Жванєцкій, в консєрваторіі точно надо что-то подправіть. - підсумував Валєра.
- Вітєнька, от Ти скажи, як воно жити без дєнєг? – звернувся Ігорьок.
- Та дєнєг у мєня до Урала. Інвєстіціонний фонд в свойо врємя бил вкусной тємой. В Швєйцаріі в банкє єщьо коє што осталось. На Кіпрє. На Кайманах. Всякой мєлочі – тіпа квартір в Кієвє – я даже нє счітаю. Когда трі года назад клємануло, нє успєл всьо раздать. Хлопотно ето оказалось і долго, пока всякіє дарчі оформлялісь, то уже оклємался. Оставіл на случай ізмєнєнія міровоспріятія. Просто я к нім, к дєнькам, нє прікасаюсь, ні в каком відє. Ні к налічним, ні к банковскім карточкам. Як відітє – живу, только с транспортом нєудобно. Я ж вєдь жовтий білет тоже прінціпіально нє прєд’являю.
- А ну-ну, пожалуйста, поподробнєє на счьот міровоспріятія. В прошлий раз, коли ти розказував, я уже надто п’яний бил. Нічєго не пам’ятаю, - зацікавився Валєра.
- Ну нє знаю, с чєго воно почалося. Навєрно с того, что пєрєстало к дєвчонкам тянуть. Любив я їх визвать в кабінет та озадачить. Іногда по два-три рази на дєнь.
- То що, ти Вітьок груповухой занімался? – перебив Ігор.
- Та нєт, какая ето груповуха. Я же іх даже нє трахал.
- А шо, как Біл Клінтон – только на кожаной дудочкє давал поіграть? – зареготав Валєра.
- Можно і так сказать. Повєрьтє, мужікі, двє одноврємєнно – намного лучше чєм одна. – Микола Петрович прикинув, як би то виглядало, якби він таке утнув з двома вчительками: Вірочкою та Оксаною Федорівною, наприклад. Картина вимальовувалася непогана. Окремо ж було. А чому б і не разом? - Ну, сначала, у мєня как у всєх, - продовжував у цей час Вітєнька, - только одна сєкрєтарша била. А потом, как ето всєгда биваєт, стало мало. Ех, какіє дєвочкі билі. Гвоздь із доскі моглі висосать. І умнєнькіє всє. Дур нє дєржал. Пріходіт на собєсєдованіє, а я єй сначала уравнєніє квадратноє, інтєгральчік, по фізікє задачку. Справляєтся, – тогда дальше рассказиваю, чєм єй прідьотся заніматься. За нєполних дєсять лєт, штук двадцать у мєня в прійомной поработало.
- А що, тікали? – не витерпів Микола Петрович.
- Практічєскі нікто нє уволілся, на повишеніє шлі в большинствє случаєв. Фонд расширялся, отдєлов много. Почєму от мєня убєгать, я ж нє ізращєнєц какой нібудь. Ну так вот, в одін прекрасний дєнь как оборвало. Смотрєть на ніх нє могу. А потом, єщьо дня чєрєз трі, как будто озарєніє прішло: так вєдь нєправільно жівьом совсєм. Нєльзя так жить. І пока родниє нє хватілісь і нє положилі в больніцу, я успєл процентов 70 всєго нієпосільним трудом нажитого раздаріть. Ето я сєйчас понімаю, шо то бил просто сбой нєйролінгвістічєского алгорітма.
- Чєго-чєго? – перепитав Ігор.
- Зачєм тєбє ето знать. Наслєдіє тьомних врємьон. Счтітаєш, что тогда «там», - показує вказівним пальцем в стелю, - дуракі сєдєлі? Ви думаєтє, так просто оні откажутся від ідєї завоєванія міра? Распад Союза ето только тактічєскій прійом. «Завлєчєніє протівніка» - називаєся. І тєпєрь когда у цени на нєфть і газ будут только расті, в сочєтаніі с получєнієм і освоєнім комп’ютерних технологій. Ну ви понімаєте. Может нє всьо у них пішло по плану, але кузькіну мать вони ще америкосам покажуть.
- Може й так. – погодився Микола Петрович.
- Вот напрімєр. Ви думаєтє, что проект пєрєброскі води сєвєрних рєк создавался для орошенія пустинь Срєднєй Азії? А фіг! Орошеніє – ето только побочний результат. А основной замисел – кліматічєская война. Вєдь єслі прєкратіть поступлєніє огромних масс прєстной води сібірскіх рєк в Лєдовітий окєан, єго сольоность виравняєтся с сольоностью остального мірового окєана. То єсть вирастєт. І вода пєрєстанєт замєрзать. Я уже нє помню дєталєй. Но суть плана в том, что прєкращєніє поступлєнія прєсних вод в Лєдовітий окєан, нєізбєжно приводіт к рєзкому і значітєльному похолоданію в Англіі і Сєвєрной Амєрікє. Прєдставьтє: в Нью-Йоркє погода как в Воркутє ілі Магаданє.
- Да неслабо, Ти Вітєнька, ізлагаєшь, - погодився Валєра. – Хотя о міровоззрєніі ми нічого так і нє услишалі.
- Я уже практічєскі, к етому подошол. Но чтоб лучше сформуліровать єщьо сто грамм надо. Вот Ти, - показує на Ігоря, - мєня єщьо нікогда нє угощал. Он, - киває на Валєру, - когда-то угощал, пан з Тернополя угощал, а ти нєт.
- Ладно, но єслі про міровоззрєніє не розкажеш, получиш у лобєшнік, - пообіцяв Ігор, прямуючи до продавчині. Валєра, тим часом розлив собі та Ігорю рештки з графіна. За кілька секунд з наповненим пластиковим стаканом Ігор повернувся.
- Ну, панство, за міровоззрєніє, - видав тост Валєра і перехилив стакан. Інші теж не відстали.
- Так от, о міровоззрєніі, - скривившись та занюхавши випите рукавом, вимовив Вітєнька. - Всє ми, находясь в Кієвє, ілі в каком лібо другом фінансовом центрє, другими словами, прєбивая на тєрріторіі гдє много дєнєг, подвєргаємся іх ізлучєнію, свого роду радіаціі, что в свою очєрєдь пріводіт к дєформаціі сознанія чєловєка. То єсть, ми начінаєм думать только о дєньгах, как іх заработать ілі как украсть, как потратіть, как купіть подєшєвлє но нє гамно ілі как купіть дороже но нє пєрєплатіть, сколько дєнєг у сосєда, сколько у олігархов. Дєньгі прєвращаются в абсолютную жизнєнную ценность. Всє моральниє, всє рєлігіозниє запрєти пєрєстают дєйствовать. Ви готови родную мать продать, єслі ето прівєдєт к обогащєнію. Вот такоє міровоззрєніє. А чтоби умєньшить воздєствіє дєнєжного ізлучєнія нужно максимально огранічіть контакт с дєньгамі, а в ідєалє совсєм к нім нє прікасаться. Как я, - підсумував Вітєнька, - все тим же рукавом витираючи піт з лоба та поголеного черепу.
- Круто, - погодився Ігор.
- Может воно і так, - зробив розумну міну Валєра.
В цей момент, в Миколи Петровича задзвонив телефон. Дзвонив Юрій Давидович – відомий та авторитетний письменник, який обіцяв посприяти Миколі Петровичу у виданні роману. Глянувши на годинник, наш герой ледь не зойкнув. Десять на одинадцяту. А о десятій він уже повинен бути у видавництві.
- Я дуже вибачаюся. Я тут трохи заблудився. Але вже зорієнтувався. Скоро буду. Прошу – дочекайтесь. Максимум - за півгодини, – не моргнувши оком почав брехати Микола Петрович. – Все мужики, дякую за компанію та за цікаву бесіду, мушу бігти, бо уже запізнився. Бувайте здорові! - попрощався наш герой, схопив сумку та попрямував до виходу.
- Єслі запізнився, то куди уже спєшить. Правильно я кажу? Логічєскі? А ще по 50? А обсудити Вітєнькіну міровоззрєнчєскую сістєму, - не погодився Валєра, який із збільшенням об’єму випитого вживав усе більше українських слів.
- Та єслі нада чєловєку, то пусть ідьот. Что ти прістал? - заперечив Ігор. – Щасливо, Микола! Прівєт Тєрнополю, – але наш герой був уже на вулиці.
5
Керуючись наперед роздрукованою мапою, настановами завклуба, який частенько їздив до Києва в гості до дочки, а також туманними спогадами багаторічної давності Микола Петрович повернувся на Привокзальну площу. Залишивши ліворуч вхід в метро та проминувши набитий торгашами перехід потрапив на Старовокзальну вулицю. Пройшовши кількасот метрів, Микола Петрович побачив давно знайомі готель «Либідь» та універмаг «Україна». Якщо перший майже не змінив свого вигляду, то другий, – загорнутий у покривало великих та малих реклам, – можна було впізнати тільки за місцезнаходженням і ще, правда, за величезними літерами вивіски на даху. Микола Петрович згадав, що необхідно купити традиційний могорич: коньяк та коробку цукерок. А краще дві коробки, – одну директору видавництва «до коньяку», іншу – секретарці. Універмаг Україна здався нашому герою вдалим місцем для здійснення вказаних невибагливих покупок. Також було цікаво подивитися, яка ж начинка захована у такій яскравій обгортці. Недовго почекавши зеленого світла для пішоходів та пройшовши кільканадцять метрів, Микола Петрович опинився біля входу в колишній символ чи, може радше, флагман української радянської кооперації. Варто було тільки гостю столиці переступити поріг легендарного закладу торгівлі, як перед ним невідомо звідки з’явилася симпатична панянка. Ще не встиг письменник кліпнути оком від несподіванки, а вже був ощасливлений інформацією про те, що має справу з представником дуже відомої чи то австрійської, чи то австралійської ювелірної фірми, яка на честь десятиріччя роботи в Україні проводить нечувану акцію. Продовжуючи слухати текст про унікальні ювелірні вироби з чудесного сплаву, який нічим не поступається золоту, а багато в чому перевершує його, Микола Петрович думав зовсім про інше: «Якщо її банально послати, це ж купу неприємностей на сиву голову можна отримати. Десь поряд неодмінно є група «підтримки» з трьох–чотирьох бритоголових парубків. Доведеться постаратися відповісти їй культурно. Старався ж одягнутися по–людськи. Але, мабуть, не зовсім це вдалося, якщо вона одразу вибрала мене жертвою». Фінальним акордом добре завченої промови дівчини було повідомлення про те, що, відповідно до умов акції, Микола Петрович, купивши один ланцюжок всього за 220 гривень, другий отримує безкоштовно.
– У вас же єсть жена?
– Угу.
– А дочь?
– Угу.
– Вот відітє, как хорошо, одну цепочку подарітє женє, а другую дочєрі.
На це Микола Петрович, діставши з-під пелени тяжкого похмілля рештки ґречності, відповів:
– Вибачте, але мене пропоновані вами ювелірні вироби не цікавлять.
Потужна хвиля перегару змусила панянку зробити крок назад. Письменник, скориставшись відступом новоявленого ворога, поспішив далі. На пропозицію купити хоча б кулон «за дев’яносто» він навіть не озирнувся.
Уникнувши участі в нечуваній акції, Микола Петрович роззирнувся у пошуках гастрономічного відділу. Заплановані покупки зайняли не більше п’яти хвилин. Письменник уже прямував до виходу, коли побачив у натовпі покупців знайоме жіноче обличчя. Розчарую читачів, але це була не його Галюся. Микола Петрович зупинився, щоб краще подумати та пригадати, хто ця жінка. «По телевізору бачив. Значить, або актриса, або співачка. Чи новини якісь веде. Ні! – осяяло його. – Це ж депутатка. На «Свободі слова» сидить по п’ятницях. Президента помиями поливає. А що, цікаво, слуги народу купують? » Намагаючись не наближатися занадто близько та водночас не втратити її з поля зору, Микола Петрович розпочав переслідування. Воно виявилося недовгим та закінчилося в одному з ювелірних магазинів. Депутатка кілька разів пройшлася туди-сюди вздовж вітрин з коштовностями, а дві дівчини-консультантки повторювали її маневри по інший бік прилавку. Кілька разів з-під скла виймалися якісь прикраси. Депутатка крутила їх у руках та повертала продавчиням. Врешті, якийсь п’ятий чи шостий варіант її влаштував. З байдужим виглядом слуга народу заховала коробочку з покупкою в сумочку та розрахувалася за придбане банківською карточкою.
Оскільки зірка політичного екрану при покупці не виявила жодних емоцій, – ніби не коштовність купувала, а батон чи пиво, – Микола Петрович теж втратив інтерес до спостереженого дійства. Чоловік уже навіть зробив кілька кроків у напрямку до виходу, та цікавість перемогла. З серйозним, насупленим виразом обличчя наш герой теж пройшовся вздовж ювелірної вітрини. Неподалік від каси він помітив під склом щойно звільнене місце, на якому тепер, в оточенні сяйва сусідів по вітрині самотньо красувався цінник: «14 000 грн.». Микола Петрович для вірності протер очі. Кількість нулів під впливом похмільного синдрому могла б і збільшитися! Але, оскільки тертя очей до зміни кількості нулів не приводило, а вартість сусідів не дуже відрізнялася, Микола Петрович вилаявся. «Це ж мені майже рік треба працювати, щоб такі гроші заробити! Рік! Хочу бути депутатом! Щоб теж отак спокійно, без емоцій золото купувати. Рік працювати! Це щоб не їсти і не … Тьху!» – подумки сплюнув наш герой. Вийшовши з універмагу, чоловік озирнувся. «Треба поспішати у видавництво. – Підігнав він себе. – Нема часу милуватися. Та й нема чим».
6
Йдучи по тротуару, наш герой думав про недавні події. Взагалі, цікава штука людський мозок. Вірніше, цікава річ – думки , які в ньому виникають, хоча й не річ це зовсім з ортодоксально-наукової точки зору. От думаєш про одне, а потім враз думка перестрибує на друге, потім на третє, – і далі, і далі... А врешті, якщо між сусідніми ланками є чіткий логічний зв'язок, то, спохопившись на котрійсь уже «надцятій», практично неможливо згадати, про що думав спочатку. Так і нашому герою чомусь згадався випадок у квартирі сестри в Тернополі. Навіть не випадок, а просто епізод. Або ще щось дрібніше, для визначення чого Микола Петрович не знайшов терміну.
Коли в двері подзвонили, сестра, йдучи відчиняти, якось так байдуже, без жодних емоцій, навіть без злості видала: «Це, певно, мій Іван п’яний прийшов», а Микола Петрович подумав: «Завтра Іван буде тверезим, а ти так і залишишся дурепою». Як з’ясувалося, то був не п’яний Іван, а сусідка. Загадка, чому воно запам’яталося, – і сестрині слова, і власна не надто гречна та до того ж зовсім не оригінальна, вирвана з бородатого анекдоту, реакція?
Отак роздумуючи про все і ні про що, письменник крокував назустріч багаторядному рухові автомобілів тротуаром однієї з київських вулиць. Зненацька Микола Петрович зупинився. Щось із машинами було не так. Кілька секунд поспоглядавши транспортні засоби, які нескінченними зустрічними потоками поспішали по своїх справах, Микола Петрович зрозумів, чого ж не вистачає. Не було «Жигулів». Ані древніх «копійок» та «двійок», ані мало чим прогресивніших від них «шісток» та «сімок», які виготовлялися донедавна. «Невже в Києві заборонили? – подумав письменник. – Як же це так?» По другій смузі повз нього проїхала якась пошарпана біла «вісімка», тож Миколі Петровичу трохи відлягло від серця. «Дозволяють їздити «вісімкам», а, напевно, і «дев’яткам», хоч це добре!» – подумав чоловік. і вже намірився зрушити з місця та припинити пильні спостереження за трафіком, як на горизонті з’явилися ностальгічні, м’яко кажучи, зовсім не вишукані, обриси білих «Жигулів». Невідомий італійський конструктор, розробляючи креслення цього Фіата, мабуть, більше хвилювався про те, щоб створюючи пам’ятник цьому витвору автопрому скульпторам достатньо було зробити кілька рухів сокирою. Хоча можна йому і пробачити таку байдужість до естетики, все-таки в 50-ті роки ХХ-ого сторіччя «Фотошопу» ще не придумали. А коли «копійка» проїхала повз нашого героя, продемонструвавши класичні чорні шпарини під кришкою багажника, провінціалу зовсім полегшало, відлягло від серця і, посміхнувшись, він рушив далі.

7
Подолавши кілька кілометрів київських вулиць та не втрапивши в жодну зі ймовірних халеп, найімовірнішою з яких була «неправильна боротьба з похміллям», наш герой, врешті, потрапив до приймальні директора видавництва.
Микола Петрович не пам’ятав, ким це було сформульовано вперше, до Вітєньки. Але теза про те, що рівень керівника не в останню чергу оцінюється по його секретарці, була йому відомою. Наявність у приймальній дівчини модельної зовнішності, від якої неможливо відвести погляд, характеризує власника кабінету з якнайкращого боку. Взагалі про секретарок можна, а, швидше за все, й потрібно писати окремі романи та поеми. Про оце неповторне надмузичне «Алло!», витончено-інтелектуальне «Пройшов, все видно!» (це про факс)… Вибачте, що відволікся. Але як же тут не відволіктися. Однак, повертаюся до основної розповіді. Так от, якщо гарна секретарка характеризує свого шефа з гарного боку, то негарна, відповідно, з негарного.
Микола Петрович не міг похвалитися великим досвідом відвідування приймалень, а тому не був ані прихильником, ані противником вищевказаного твердження. Мабуть, єдина приймальня, де він побував останніми роками, належала голові місцевої районної ради. Там хазяйнувала чарівна блондинка, з ногами від кутніх зубів, чарівною усмішкою, в якій пухкенькі губки органічно поєднувалися з рівненькими білими рядами зубів, щодо язичка Микола Петрович оцінити, але, судячи по звуку, і з ним теж було все нормально. Так от, не зважаючи на чарівність секретарки, її «хазяїн» – голова райради, – видавався, коротко кажучи, «мудаком», у всякому разі, щодо ставлення до проблем, із якими прийшла на аудієнцію делегація їхнього села.
У приймальні директора видавництва мешкала тітка не без слідів колишньої краси, і, вірогідно, в часи прокладання Байкало-Амурської магістралі не один комсомолець мріяв порушити з нею моральний кодекс будівника комунізму. Але іноді, через оті «сліди краси», їхні власниці, в цілому, виглядають ще гірше, аніж якби їх не існувало взагалі. Та досить лірики. Хоча господиня приймальні й не справила на Миколу Петровича позитивного враження, та викликала спогад про вищезгаданий логічний взаємозв’язок «секретарка – шеф», свою коробку цукерок вона отримала.
«Хусточка», – глянувши на екран морально застарілого монітора, відмітив про себе Микола Петрович. «Мабуть не випадково саме такий набір пасьянсів у Віндовсі. «Хусточка» для найтупіших, «Солітер» для середнього рівня, «Павук» для суперобдарованих. Взагалі, якщо би не оті пасьянси, чим би трудівниці офісів займалися? Особливо – при відсутності Інтернету». Отакі спостереження зробив наш герой, поки Єлєна Ігорівна, так представилася хазяйка приймальні, перепитувала свого шефа, – чи він справді прийме Миколу Петровича Прятченка.
8

- Доброго дня, - привітався наш герой. – Микола! – він простягнув руку по черзі обом присутнім у кабінеті мужчинам.
- Доброго, пане Миколо! Юрій, – відрекомендувався високий лисуватий мужчина у вельветовому піджаку, білій сорочці та світлих штанях, який сидів під стіною на шкіряному диванчику. Микола Петрович впізнав свого віртуального літературного куратора.
«А диванчик гарний. Додому б такий купити. Тільки більший та щоб розкладався» – подумав Микола Петрович.
- Доброго-доброго! Георгій Іванович, - промовив невисокий опецькуватий власник кабінету.
- Дуже приємно, - дотримався правил хорошого тону наш герой.
- Як доїхали? – поцікавився Юрій.
- Та душно у купе, кондиціонерів нема, зовсім не виспався. Та ще й за стінкою якісь алкаші пісні до опівночі горлали. Голова зранку розколюється, - не моргнувши оком збрехав Микола Петрович.
- Коли вже у наших потягах буде той європейський сервіс? – співчутливо киваючи головою, видав риторичне питання пан Юрій.
- Присідайте, - запропонував господар кабінету.
- Пане Миколо, давайте спочатку обговоримо фінансові питання. А потім уже ми розкажемо свої побажання щодо змісту роману.
- Уже зараз ми почнемо інформаційну підтримку цього проекту. Організація правильного жвавого обговорення ваших творів на літературних сайтах, рецензії зобов’язаних нам відомих літераторів і тому подібне. Пан Юрій ввів вас у курс справи.
- П’ятсот доларів, – коротко повідомив пан Юрій.
Директор здивовано подивився на напарника.
- Шістсот, із врахуванням додаткових витрат та зростання цін. – поправив він колегу.
- У мене євро, - повідомив Микола Петрович.
- Зараз порахуємо, - сказав директор, підсовуючи ближче до себе чималеньких розмірів калькулятор, - по чому сьогодні долар?
- Вісім дев’яносто п’ять! – також без зайвих роздумів відповів пан Юрій.
- А євро?
- Дванадцять шістдесят! – все так же без роздумів проінформував маститий літератор.
- Зараз ми перерахуємо. – уже сам до себе промовив директор, тицяючи товстими пальцями по кнопках калькулятора.
- 430 євро, - зовсім не напружуючись, миттєво порахував подумки пан Юрій.
- Так? Справді? – директор не сподівався від пана Юрія такого хисту до обчислень.
- Не вірите? Перевірте! – пан Юрій посміхнувся, як здалося Миколі Петровичу, навіть трохи зверхньо.
Пауза, яку порушувало сопіння директора та приглушені звуки клавіш калькулятора, затягнулася ненадовго. Врешті, директор підняв голову:
- Справді – чотириста тридцять.
- «Бля, чисто як малі діти, - подумки вилаявся Микола Петрович. – За кого вони мене мають?» А вголос промовив:
- Маю триста євро. Це по курсу приблизно чотириста доларів. Як домовлялися.
Кияни перезирнулися.
- Але ж не було передбачено усіх витрат, - почав пан Юрій.
«Піти геть одразу, чи ще трохи цих клоунів послухати?», - подумав Микола Петрович.
- Все жахливо дорожчає. Щохвилини, щосекунди - додав директор видавництва.
- Панове, у мене триста євро, відповідно до нашої попередньої домовленості, подорожчання, – то ваші проблеми. Або ви виконуєте домовленості, або я йду геть. – Микола Петрович сам здивувався своїй рішучості.
Кияни знову перезирнулися, їх міміка при цьому була гідна кращих акторських робіт німого кіно.
- Пане Миколо, що ж ви так одразу категорично? Хто, як не ми, зацікавлені в просуванні нових імен? – здався пан Юрій.
- Ви даєте аванс - завдаток, ми вам розказуємо, що потрібно виправити у вашому романі, для того, щоб наше видавництво підписало з вами контракт. Ви вносите відповідні поправки, повертаєтеся сюди через кілька місяців і ми підписуємо усі необхідні папери. По-моєму, все чесно. – запевнив директор.
- Видавництво з усіма початківцями на таких умовах працює, – додав пан Юрій.
«Все у цій комбінації зрозуміло. Могли б і щось оригінальніше придумати. Або їхні поправки будуть зовсім для мене неприйнятними, або мої виправлень буде недостатньо. Що ж, Миколо? Ти знав, на що йшов, знав-передбачав, що таке станеться. Та хіба щастя в тих трьохстах єврах? Хай подавляться» - думав у цей час наш герой.
- То що? Домовляємося? – запропонував Георгій Іванович, простягаючи руку.
- Домовляємося. – погодився Микола Петрович і потиснув її.

9

- Так от, щодо вашого твору. Я не кажу, що він поганий. Зовсім ні. Як для початківця, роман дуже добрий. Інакше ми б не пропонували вам його надрукувати. Але зрозумійте, пане Миколо, мене правильно. Необхідно тільки розставити, – навіть не розставити, а трохи змістити акценти, – напевно, вже далеко не вперше скоромовкою промовляв текст Георгій Іванович. – А які акценти, я зараз вам розкажу. Те, що твір щирий, правдивий, наповнений, а місцями аж переповнений болями та стражданнями героя – це добре. Але недостатньо відзначено – зартикульовано мотиви поведінки героїв. Про фрейдистські сексуальні мотиви, – зрозуміло. Але не вказано про дєнєжний, чи то як по українськи…?
- Грошовий, - підказав пан Юрій.
- Дякую. Грошовий мотив поведінки людей. Взагалі, складається враження, що ваші селяни керуються у своїх діях будь-якими мотивами, окрім фінансових. Якщо деякі вчинки з релігійних, моральних мотивів ще є доречними, то кількість нібито безкорисних, а фактично недостатньо пояснених дій, на мій погляд – зашкалює. Ви знаєте цей новий афоризм про бабло?
- Який саме? – посміхнувся Микола Петрович.
- Нагадай, Юро, а то щось із голови вилетів цей афоризм.
- Бабло перемагає зло? – блиснув ерудицією пан Юрій.
- Ага, саме цей. Взагалі, народ наш так скаже, що жодний письменник не переплюне. «Бігморди», «Лохо-забава», - це ж класика. Тому в нашій країні дуже важко бути письменником. Величезна конкуренція з боку простого народу.
- Який свої шедеври створює за чаркою, - вставив Юрій.
- Хто ж нам, вірніше, вам - письменникам заважає, за чаркою придумувати шедеври? – парирував Георгій Іванович. – А, до речі, – бачу, ви, пане Миколо, не з порожніми руками прийшли. То може б ми продовжили бесіду в менш офіційній обстановці? Не мені вам пояснювати, що це сприяє взаєморозумінню та знаходженню компромісів.
- Та я не проти, - погодився Микола Петрович.
Дістаючи з пакета пляшку та цукерки, він подумав: «Тільки б не напитися. Тільки б потяг не пропустити. Вони ж, певно, п’ють як коні».
- А в мене лимончик повинен бути. – згадав Георгій Іванович, піднімаючись з-за столу та відкриваючи вмонтований в шафу невеличкий холодильник. – Зараз наріжемо.
- Може, Лєну покликати, – хай поріже? – запропонував Юрій.
- Ні, вона на мене ображається, що я її на останній форум не взяв. То нехай собі ображається. Хто ж до лісу зі своїми дровами ходить? Це раз. А по-друге, коньяк вона п’є, як воду. По-третє, у нас руки хіба з «одного» місця ростуть, щоб ми самі лимона не пошинкували? – заперечив Георгій Іванович, зосереджено працюючи ножем.
В цей час Микола Петрович розпакував цукерки, а пан Юрій відкрив пляшку коньяку та наповнив до половини три чарки з написом «Nemiroff».
- Щось це ти, Юро, останнім часом нерівно до моєї Лєни дихаєш. Поговорив би на цю тему, але пізніше, без гостя… А ось і лимони! – урочисто сказав Георгій Іванович, кладучи на стіл тарілку зі скибками традиційної слов’янської закуски до коньяку. – Сідайте ближче, - запросив він Миколі Петровичу.
- За знайомство, - запропонував перший тост пан Юрій.
- За знайомство, - ледь не хором підтримали Георгій Іванович та наш герой.
Дзенькнули чарки.
- Хороший! – відзначив господар кабінету, розжовуючи скибку лимону.
- Хороший! – погодився пан Юрій.
«Коньяк як коньяк», - подумав Микола Петрович, і собі закушуючи лимоном.
- Ну що, між «першою» та «другою» куля не повинна пролетіти? – задав риторично запитав Георгій Іванович.
Пан Юрій зрозумів це звернення та знову налив у чарки.
- Ну, «друга» за друга, - оголосив тост Георгій Іванович.
Чарки знову дзенькнули.
«Такими темпами, я до потяга ще й виспатися встигну», - відзначив Микола Петрович, закушуючи цього разу цукеркою.
- То що, Миколо Петровичу, ви скажете на наші зауваження? – звернувся видавець до нашого героя.
- Ви тільки не сприймайте в штики, - завбачливо попросив пан Юрій.
- Та чому, – в штики... Нормальні зауваження, - дипломатично почав Микола Петрович. – Щоправда, отак з ходу, не можу сказати, наскільки це піддаватиметься виправленню. Треба подумати. Все-таки я дещо інший посил хотів читачам дати. Можливо, просто недостатньо чітко його сформулював. А посил, чи як зараз кажуть «меседж» - такий: попри все, що ти стараєшся в житті робити, – як не старайся, як не пнися – все одно все йде нанівець, по жіночому статевому. Жінка втікає до Італії та не повертається, коханка навпаки, – повертається, – до чоловіка-придурка, щоб ходити в синцях та з поламаними ребрами. Дитина, в яку вкладено всю душу, а, за вашими мірками, ще й купу грошей, учиться в Тернополі і навіть не думає повертатися до тата. А намагання залучити її до посадки та збирання картоплі, щоб допомогла якось батькові та не забувала своїх коренів, закінчуються щораз більшими скандалами. Про горня води перед смертю вже годі й мріяти. Про повернення в село після інституту теж. Тим паче, що мама обіцяє квартиру їй в місті купити. А куди вертатися? Що в селі робити? Яке там дозвілля? Яка культура? Коли його друг, – зав клуб, – уже пропив з сільського клубу усе, що тільки можна було. Навіть комплект труб для духового оркестру. Хоча, з іншого боку, про який духовий оркестр в наші часи може йти мова? От і залишається герой роману біля розбитого корита, попри всі свої достоїнства та райдужні сподівання. А щодо грошей, то якби вони у селян були, то це вже було би не село, напевно.
- Гарно говорите, пане Миколо, - погодився Георгій Іванович. – Наливайте по третій, – звернувся він до пана Юрія.
Того двічі просити не довелося.
- Ну, зазвичай – третій «за них», - запропонував пан Юрій, зиркнувши на вхідні двері.
- За «них», - підтримав Георгій Іванович.
Після недовгої перерви на закушування, Микола Петрович продовжив:
- А щодо вашого зауваження про фінансову мотивацію вчинків героїв, то треба буде подумати. Не хотілося б, щоб роман відображав неправдиву картину сільського життя, тобто – село зовсім без грошей. Можливо, я десь недогледів за цими фінансовими мотивами. Вони, звичайно, мають місце. Але, мабуть, якраз у тому і полягає специфіка поведінки, вчинків сільських людей у порівнянні з городянами, що багато чого робиться імпульсивно: «здуру», «по-п’янці», – тобто необдумано, без всякого раціонального смислу, а інколи і всупереч йому.
- Приємно балакати з розумним чоловіком. – перебив Георгій Іванович. – Юро, а що в тебе з руками.
- А що? - не зрозумів пан Юрій, зосереджено роздивляючись руки.
- Посуд порожній.
- А-а-а! - пан Юрій швидко виправив ситуацію.
- Ну, во всє года во всє вєка, четвертий тост за мужика! – проголосив Георгій Іванович.
Знову дзенькнули чарки.
- Я вам чесно скажу, - взяв слово пан Юрій, звертаючись до Миколи Петровича - і я тобі, пане Миколо, вже це говорив. Роман дуже хороший. Попри окремі нерівності, чи то, як кажуть росіяни, «шероховатості»... Так у нас вже давно не писали. А зауваження пана Георгія стосуються якраз того наявного, на наш погляд, деякого відриву від реальності. Занадто це вже закритий світ, – ваше село. Там не діють загальноприйняті закони поведінки людей, а, зокрема, гроші не є головним мотивом, головною метою їх життя. Погодьтеся, що це ж не так. Відверто кажучи, між нами – письменниками, саме гроші – основний мотив нашої поведінки, її конечна мета. Зовсім інша справа, – добре це чи погано, і про це вже можна сперечатися.
«Дєформація сознанія чєловєка», «ми начінаєм думать только о дєньгах», - Миколі Петровичу згадалися цитати з ранкової промови Вітєньки. «А може, справді усе саме так і є, це правда і всі тут думають тільки про гроші. Фокус тільки в тому, що ми в провінції не можемо собі уявити, що таке може бути насправді. А де ж міфічна українська щирість, одним із головних інгредієнтів якої є безкорисливість? Мабуть, таки справді міфічний термін».
- Розійшовся ти, Юро! Боюся вже й просити тебе наливати! – перебив роздуми Миколи Петровича та промову пана Юрія Георгій Іванович.
- Та я практично уже й сказав усе, що хотів, - зауважив пан Юрій, вкотре наповнюючи чарки. – О! Як непомітно спорожнили, - здивовано подивився він на порожню пляшку та поклав її під стіл.
- Доведеться все ж, бачу, Лєну посилати… Ну, – п’ятий за оргазм. За творчий оргазм. – виправив сам себе Георгій Іванович.

2009