Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09