Всі листи, то чиясь околиця,
що болить і пече, аж колеться,
і що зрештою – тільки дим.

Ти один –
всі шляхи під місяцем,
і як виїла душу пісня ця,
а без неї і я – не я.

На ім’я
більш не клич – це збочення –
ми не разом, хоч разом хочемо…
І ти віриш мені. Не вір.

На папір
залягають спогади.
Два на два – не чотири погляди,
коли дивляться очі в ніч.

В тому й річ,
що самотність така напружена,
і ми вдвох на словах одружені,
і слова ці такі пусті…

Ми не ті.
Бо кохання дурними віршами
ще не все у житті вирішує,
покладися на мій живіт.

Стільки літ
в ньому простір і ллється музика,
відклади десь убік картузика
і послухай, як темно там.

Гріх словам...
Я і так написала зайвого,
із перону-прощань-вокзального
забери мій бездомний сон.

Дін-н-н-дон-н-н-н!
Ставлю крапку? І до побачення?
Все, що сталось – не має значення,
бо той сон, то ніяк не син.

Я одна…
І ти… один.