Поїду надовго, поїду далеко,
мені одчáю не позичать.
Покажи мені шлях, лелеко.
(Правда, грошей не вистача.)

Із дорогами буду радитись
і речами – нехай навчать,
де найти заповітну радість,
із якої колись почав.

Світе, не тіш мене сном і ладаном,
не розчавлюй, а виручай,
не дивись так убого й латано,
не шепчи мені «вибачай…».

Якось я у вагоні темному
після чарки замовив чай,
і так любо у сні недремному
синій вітер мені звучав.

Ніби ангел у сивім промені
від початку не кидав чат,
а довкола плямисті олені
срібно дивляться і мовчать.

І кохання – волога прана,
а не чарів отруйний чад,
ніби любить моя кохана,
ніби я її не втрачав…

Тільки казали люди певні,
що пручайсь або не пручайсь –
не вгамуються наші кревні –
демон простір і демон час.

Ваша правда, Іммануелю –
навіть чай іще не прочах,
а життя силікатним клеєм
знову скліє в моїх очах.

Гроші прúйдеться позичать.
Покажи мені шлях, лелеко!
Хай дірчáвіє ця печать –
поїду надовго, поїду далеко!

Сірий поїзд у пíтьмі мчав:
ча-ча-ча…

07.ХІ.2009