Падає холодний дощ.. я люблю Його.
Кого?
Дощ, і Його теж..
Чому?
Бо Він – це я.
„За що”?
Не „за що”, а не дивлячись нінащо люблю.. Я зовсім не тікаю від нього, бо Він не такий, як здається. Він ніжний.. Він не дратує мене, а заспокоює.
Здається я сама.. та раптом, Його вологі губи доторкнуться до моєї щоки. Так, це Він, і я вже не сама. В Його руках маленький букетик квітів. Він для мене. Такий простий, але ДЛЯ МЕНЕ..
Він теж любить дощ.. в Його очах є щось таке, що не дає відірвати погляду.. у них є вогник, є Любов. Я знаю цей погляд. Звідки? Бо я теж Люблю. Він бере мене ніжно за руку і веде кудись за собою.
Куди? В ліс.. на галявину..
Який він гарний..!
Хто?
Ліс, і Він теж..
Пожовкле, розбурхане листя шелестить під нашими ногами.. в наступну мить – я вже у Твоїх обіймах.. Наш перший поцілунок.. Ти кажеш, що Любиш мене.. Ти божевільний!.. але я теж Люблю Тебе!
Усі закохані дивні. Вони приречені.. і Ти зникаєш.. я сама..
(1996-1998 р)