Від сільського оболоня вниз вилась широка стежка, посередині якої росло пасмо трави, а по боках – дві неглибокі колії. Опускалась вона плавно вниз, до берега Серету.
З лівого боку стежина вела вбік і там була невеличка галявина, густо заросла звичайними будяками.Ніхто їх ніколи не скошував, і так з року в рік. І були вони тому високими, і цвіли великими фіолетово-рожевими квітами.
В літню пору діти часто зупинялися біля них і ловили бджіл та трутнів. Кидали їх в сірникові коробки, по декілька в кожну, і робили „живе радіо”, прикладали до вуха, слухали і давали слухати іншим.
Інколи старші діти обманювали менших, бо ті не вміли добре відрізнити бджолу від трутня. Спеціально показували на бджолу, а казали, що то трутень. Менші беруть сміливо бджолу в руку замість трутня, а та як вжалить! - старші сміються, аж за животи беруться, менші плачуть. Дорого коштує наука.