...А озирнулась - ніби й не жила.
Буяло літо в серці - розквітала,
Цей луг і гай у себе я вбирала
І вітер легко так приборкати могла.
Прийшла пора дітей - нема спокою.
Та ще жила надія молода на те,
Що, ніби з джерела вода,
Заб'є колишня сила, як весною.
Ось тільки лиш куплю дочці квартиру,
Та гроші заплачу за навчання,
Яке синочок з раннього рання
Просиджує за чаркою,
А потім, й сама, дасть Бог,
Для себе поживу...
Усе зробила, вивчила дітей,
Аж зирк у шибку - осінь почепилась
На яблуню стару і заходилась
Стирати з пам'яті сліди стрімких ідей,
Які завжди жили в моєму серці.
Залишила лиш зачіпку малу:
Вже як батьків догляну, поживу
Й сама, дасть Бог, для себе.
Не стало тата. Маму ж хворобливу
Я доглядала, поки листопад
Не оголив вже зовсім рідний сад,
Й осінній дощ не перейшов у сніжну зливу.
А озирнулась - ніби й не жила!
Тоді лиш зрозуміла, що прожила
Таке життя, яке наворожила
Людині кожній Доля - вища сила,
Яка поводарем мені була.
Нехай тепер онуки вітер ловлять
І розквітають, поки молоді.
Хай діти у щоденному труді
Батькам їх сили втрачені відроблять.
Але я хочу, щоб, до фінішу дійшовши,
Вони раптово з болем не відчули,
Що їх роки намарне промайнули,
Бо істину на старті десь забули,
Або ж пожить забули, поспішивши.

16.11.2002р.