Кінозал спогадів. Прем’єра фільму «Життя». Експромт. Повна імпровізація, без права та часу на репетиції чи повторні дублі. Режисер – Пам’ять. За основу взяті реалії та досвід не одного десятка пережитих років…
Беру квиток… Його вартість – посивілі скроні, зморшки на обличчі…
Поволі заходжу в зал, знаходжу своє місце… Довкола, чомусь, лише силуети порожніх крісел… Гасне світло і, на деякий час усе поглинається ненажерливою темрявою, із безодні якої повіяло крижаним протягом і відчуттям самотності… Нарешті, спалахнув чорно-білим рятівним вогником екран… Виразні кадри кінофільму оживили, здавалося, назавжди втрачені образи і події мого минулого, які змусили знову відчути пережите, усвідомити масштаби втраченого та розтраченого дорогоцінного часу. Ніби розворушені рубці давніх ран – епізоди зі сценами годинних розчарувань і хвилинних радощів, тижні в коханні і місяці в самотності, роки нікчемних чекань, надій, сподівань… А далі – титри, в рядках яких назавжди закарбувалися імена творців історії мого життя…
Ретельно, бережно збираю залишки від мого минулого – низка спогадів, відбитки в пам’яті подекуди деформовані часом у білий попіл, а ще… почуття незавершеності, яке пробуджує у старечому тілі революційний дух бунтівника, який відновлює сили для протистояння перед могутністю всепереможного часу.
– Ні!.. Мені ще зарано визнавати свою немічність і безпорадність…
Знову гасне світло. Кінець фільму. Але, не життю.
2010