Прийміть, пане аскете (Ви ж Чернець), мої щирі вітання з твором., на який не можу не відгукнутись.
Моїм очам доводилось зустрічатись з колючим вітром, і я знаю, що таке, коли їх торкається будь-що. Крім язика, яким моя бабуся мені, хлопчині-онучку, вилучала якусь порошинку-смітинку з ока. Тому я трішки не погоджуюсь з "торкаючись очей". У верлібрі, наскільки я розумію, це дуже просто - взяти і написати якось інакше. "Торкаючись погляду" - це якось загальновідомо. Його можна бентежити, приваблювати. І не тільки. Можна навіть зупиняти у стоп-кадрі. Їдучи у метро чи потягом паралельно дорозі, якою суне нескінченна ватага автівок, мені вдавалось на якусь лелітну мить зупиняти те чи інше колесо. Я бачив непорушний малюнок спиць. Це могло відбуватись під час одного мига як одиниці мигання.
Хороший вірш. Від нього віє якимсь сумом. Існують речі, які діляться на двох, на трьох - та хоч на сто, а бувають такі, що не діляться.
Або адекватно не сприймаються.

З повагою,
Г.С.

...малював
майже невловною ніжністю
старанно прихованим смутком
недоречно несміливою жагою, –
осяйні цикламени
спраглі троянди
тремтливі конвалії
пристрасні орхідеї,–
жмуток чуттів
не вимріяних
не очікуваних
не заслужених, –
ах ностальгія
це так модно
і так
боляче...

Отак завжди: він малює їй, її, для неї, а вона шукає іншого...
Чудовий вірш, Богдане. Дякую за гарний настрій на цілий день.