(Свідоцтво про реєстрацію
авторського права на твір
№ 33054 від 29.04.2010 )

(уривок)
Всі жінки по суті своїй ангели, та якщо їм ламають крила, - доводиться літати на мітлі!
(…)
1.
Летів козак Мамай понад світом, наполохані нічні птахи поступалися йому дорогою, десь там, унизу, проносилися попід ним українські міста та села, нагадуючи про себе мерехтливим світлом вечірніх вогнів. Місяць освічував шлях за давньою згодою між ними. Зірниця, яка зійшла опівночі, вгледівши Мамая, почала вдавати з себе молоду дівку.
Мамай вже й не пам`ятав, коли розпочалася ця гра з зорею. Мабуть, ще замолоду, бажаючи скрасити свій одинокий політ, він мріяв про неї, як про красуню, яка чекала на нього, козака-відчайдуха, серед байдужих зірок. З тих пір поселилася вона тут - мрія козацька - так і не здійснившись на землі…
Нараз пильне око Мамая помітило якийсь рух угорі. То чумацькі “мажі” тих козаків, котрі не повернулися з тяжкого промислу додому, посипали сіллю Чумацький шлях. Темної ночі, служив він дороговказом для братів-чумаків у їх тривалих, небезпечних подорожах.
Сріблом переливалася сіль у широких козацьких долонях. Повагом ступали вони і сипали її попід ноги, залишаючи після себе молочно-білий слід.
Зупинився Мамай на хвилину, зняв шапку й схилив голову у глибокій пошані до їхньої одвічної праці…
Несподіваний поштовх у спину заставив козака оглянутись. Слідом за ним, прилаштувавшись на старому помелі, летіла відьма.
- Згинь, нечиста! - вигукнув Мамай і перехрестив її.
Від несподіванки та гепнулась додолу.
«Чи й зберуть кістки?» – подумав Мамай, але маючи до цієї нечесті певну зневагу, не став затримуватися надовго.
Необхідно було поспішати, літні ночі короткі, до сходу сонця залишалося зовсім мало. Літати ж вдень не наважувався - не всякий міг збагнути його незвичайні здібності вірно.
Інквізиція, що панувала в цей час у Європі, вибилася з сил, розшукуючи Мамая, і, хоча, вдома було набагато легше, та все ж не хотілося налаштовувати земляків супроти себе.
Попереду засяяла велика купа вогнів, то був Київ. Підлітаючи до Лисої гори, козак угледів розведене вогнище і зрозумів, куди прямувало оте мерзенне створіння, скинуте ним на землю.
Не вагаючись, обминув гору, не потрібний був йому нині лишній клопіт, поріддя ж це він знав добре.
Вже зовсім розвиднилося, коли Мамай почав стукати в двері корчми, яка знаходилася на околиці міста. Заспаний господар щось невдоволено бурмотів, грюкаючи засовами, та, вгледівши козака, враз повеселішав - то був саме той, бажаний його серцю гість. Відчуваючи заробіток, господар низько кланявся, запрошуючи гостя увійти до хати.
2.
Дощенту напханий людьми, вагон метро, грюкнувши дверима, полетів далі, а Юля залишилася стояти посеред платформи.
Джинсові «капрі» вигідно підкреслювали її тонкий стан і стрункі ноги. Легенький топ ледь-ледь прикривав дівочі груди, на шиї красувалася згарда – срібна прикраса з невеличких карбованих хрестиків – спадок, який дістався їй від бабусі.
Чорні очі дівчини ховалися за темними окулярами, довге волосся було розпущене по плечах.
Чоловіки супроводжували її довгими поглядами, та це не дуже тішило Юлю. Знайти надійного друга було важко, набути ж проблем - просто.
Вона так і не вирішила куди піде. Виділених оголошень в газеті було кілька, та що вибрати? Вона не знала ким хоче бути: офіціанткою у бістро, продавщицею, покоївкою у готелі? Ніщо не приваблювало Юлю, та й вибір був невеличкий. Без досвіду та професії…Що могла запропонувати столиця бідній дівчині?
Однак, повертатися було нікуди, про це вона пам’ятала завжди, вони із сестрою могли покладатися тільки на себе.
Юля погано знала місто, тож старша сестра Оксана, яка жила в Києві вже другий рік, подарувала їй мапу, з якою вона і їздила по вказаних в газеті адресах.
Знайти роботу було вкрай необхідно, знімати квартиру на одну заробітну плату Оксани стало неможливо, ціни на житло в Києві не із низьких і ті заощадження, які так довго й важко збирала сестра, безслідно зникали.
Юля не дозволяла відчаю, який закрадався в її серце заволодіти нею, вона жила надією і та не могла підвести її.
3.
Давненько так не веселився Мамай. Там, на Заході, в країнах чужоземних, не вміли відпочивати як слід. Ні пожартувати тобі, ні пореготати від душі, та так, щоб аж животи від сміху зводило. Не те, що тут, вдома!
Щедрий шинкар все підносив оковиту й розливав її по чарках, які стояли на столах. Про гостей дбав і про себе не забував, раз пораз ховаючи до кишені дзвінке срібло.
Компанія, що зібралася цього разу в його корчмі була вельми знаменита і на копійку щедра. Степан Поплюйпика, Максим Зірвиголова, Андрій Натовчиморда – ці прозвища говорили вже самі за себе.
Гуляли вони тут завжди, як до Києва добиралися, та так лихо, ніби для них то було востаннє, і до тих пір, доки кишені не порожніли. Винили ж у тому частіше шинкаря, аніж себе, бо ціни мов високі ставив.
Чи то оковита в голову вдарила, чи корчма не мала під собою землі твердої, але проходячи повз Мамая, що сам сидів у кутку, один із приятелів несподівано перечипився.
- А нехай йому біс! – вилаявся він, смачно ткнувшись пикою в густо намащений дьогтем чобіт Мамая. - Хіба ж то можна так про власне взуття дбати, щоб аж козака ним нагодувати?! - рукавом стираючи бруд з обличчя, сердито пробасив Степан.
- Воно й не гріх подбати, якщо можна так пику розмалювати, – відповів Мамай, з безтурботним виглядом розглядаючи замурзане обличчя не зовсім тверезого парубка.
Здавалося, що бійки на цей раз вже аж ніяк не обминути, тож досвідчений шинкар, схопивши дорогоцінного бутля, негайно поліз під найближчий стіл, щоб, як дасть бог, там біду перечекати.
Та все склалося, не так як гадалося, товариші Степана підоспіли вчасно. Перебуваючи в доброму гуморі, регочучи, вони потягли замурзаного товариша, готового вже за чуби смикатися, до бочки з водою, а за одно й Мамая прихопили, та й впхнули їх обох до одного столу разом чарчину перехилити.
Так і познайомився з усіма трьома Мамай. І хоча здався він їм на початку вже аж надто вченим, як на простого козака, якого вдавав з себе, однак, через пару пропущених за його рахунок чарок, чоловіком показався добрим.
- Чолов’яга, що треба, – прицмокував губами Андрій, схилившись над вухом Максима.
- Ага, - кивав той, витираючи губи об широкий рукав свитки, - байки гарні травить і з випивкою не жметься.
Перспектива повернутися додому не з пустими кишенями, не могла залишила байдужого й Степана. Випити «на дурняк», яку ж щиру козацьку душу не розніжить така пропозиція?
А Мамай, що в своїх закордонних мандрах вже давно скучив за добрим товариством та рідною мовою, не стримував себе. З його вуст без зупину злітали дивовижні, як на його нових товаришів, історії. Вони настільки захопили хлопців, що ті, здається, вперше в житті позабували про свої чарки, які починали вже “скисати” на столах.
- Масло для горіння там давлять із зерен ріпи й буряка і називають «зейт харр» - горюче масло, - ділився із земляками своїми спостереженнями під час подорожі до Каїру Мамай. - А питну воду прямо на вулицях продають, не заплатиш не нап`єшся.
- Як це? – дивувався Степан. - Вино вона в них чи що? – обурювався він на таку несправедливість.
- Та її у них вдосталь немає, - вразив товаришів своєю обізнаністю здебільшого мовчазний Андрій і, підтриманий словом Мамая, задоволено підкрутив вуса.
- Ну, а чи тут таке часом не практикують?! – вигукнув забіякуватий Степан, підозріло зиркнувши на шинкаря, й нишком підморгнувши хлопцям.
Шинкар на те лячно втягував голову в плечі й ховався за високу перегородку, що відділяла кухню від приміщення, де сиділи відвідувачі.
Ось так, посміюючись над шинкарем та над усім світом загалом, веселе товариство просиділо в корчмі аж до півночі. Лише коли повиходили останні завсіґдателі корчми, хлопці зібралися і собі йти.
Проте розходитися все ще якось не хотілося, тож, згадавши про Лису гору, що про неї Мамай мимоволі обмовився, хтось із хлопців запропонував, нараз, відьом полякати.
Якби знав Мамай, коли те казав, що з нього вийде, то, мабуть, язика б проковтнув. Але слово, що птиця, вилетить - не впіймаєш, тож мусив пхатися тепер разом з п’яними хлопцями до клятої гори. Як не як, а виходило, що то він підбив їх до цієї нерозумної розваги. Розповідь про інквізиторські заходи, що їх римська церква в Європі супроти відьом застосовувала, вельми заінтригувала хлопців.
«А хай йому грець, це ж треба було ото стільки наговорити! Скільки вже життя вчило, скільки наказував собі власного слова остерігатися, а варто було додому повернутися як геть усе забув!» - подумки картав себе козак, поспішаючи слідом за веселим товариством.
Сухі гілки тріщала під ногами, хлопці йшли пліч о пліч, затяті у своїй безшабашній забаві.
Місяць, що висів над світом, деякий час спостерігав за ними згори, а потім зник за хмарами і більше не з’являвся, відмовляючись брати участь у непевній справі. Мамай добре розумів його, він і сам тримався осторонь цих істот нечистих, та цього разу, виходить, не дотримав слова.
Голосно закричав, здійнявшись у повітря нічний птах.
«Попередив,» – з гіркотою подумав Мамай, однак про те, щоб зупинити впертих хлопців, мови не могло бути.
Несподівано, ураганом, налетів на них вітер, жбурнув сухе листя в обличчя, позбивав з ніг, не пускав вище, поставлений відьомським кланом на сторожі забав їхніх. Та перепона, що трапилася на шляху хлопців, лише розпалила їх і вони продовжували дертися вгору.
«Такої впертості ще світ не бачив», – бідкався Мамай, йдучи слідом.
Завивання вітру посилилось і переросло у суцільне ревіння. Вже не листя летіло їм в обличчя, а ціле гілля, дерева вивертало й жбурляло вслід.
Мамай бачив, що сила магічного кругу, зведена довкола території, яку відьми вважали своєю, не безкінечна, а, зважаючи на завзяття та впертість, з якими хлопці штурмують гору, вони таки прорвуться крізь нього, то ж приготувався до найгіршого. Скинув свитку з плечей своїх, звільнив руки, збираючись бити, разити своєю силою усе, що посуне на них.
І те, «воно», чекати себе довго не заставило...
Босі ноги їх ступали нечутно, здавалося вони пливуть поверх землі не торкаючись її. Бліді та хижі з виду лиця вселяли панічний страх. Неймовірно довгі руки тягнулися до гурту притихлих, та нараз протверезілих хлопців. З безкровних вуст, що жадали насолоди останнього поцілунку, виривалося зловісне шипіння. Ось-ось, здавалося, вхоплять вони свої заціпенілі жертви, тай висмокчуть із них життя…
«Зволікати більше не можна» – рішив Мамай і ступив наперед.
Зібравши волю в кулак, він спрямував свою силу супроти зграї розгнузданих фурій, що обступила хлопців.
Ті, не сподіваючись на подібне, зіштовхнувшись з силою Мамая, порозліталися врізнобіч, нараз перетворившись не безпомічних, жалюгідних створінь.
Та Мамай знав, що то лише омана. Спохватившись, вони забули про парубків і пішли на нього, стараючись зайти з-за спини…
4.
Юля зайшла до кімнати з потрібним для неї номером на дверях і завмерла.
На колінах немолодого, але добре одягненого чоловіка сиділа розхристана дівка. Виставлені напоказ груди розпусниці настільки зацікавили того, що він не помітив Юлю.
Вже готова повернути назад, вона відчула поштовх в спину.
- Чого стоїш? Черги чекаєш?
До приміщення влетіла розгнівана жінка.
- То це вона і є твоя співбесіда? – підскочила вона до підстаркуватого ловеласа.
- Кицюню, вона сама, - захоплений зненацька, той затравлено глянув на Юлю і добавив, - ось ця підтвердить.
Жінка з викликом зиркнула в сторону оторопілої дівчини. Чоловік, вичікуючи, дивився на неї.
- Мені пора, - видавила з себе Юля і кинулася до дверей.
Лемент, що здійнявся в кімнаті, вона почула вже знадвору, сідаючи в першу, що проїжджала мимо неї, маршрутку.
5.
Двічі сходило сонце над головою Мамая, але це було все, про що він пам’ятав. Нестерпний біль пронизував його тіло, він падав і падав, провалювався у забуття, а потім знову виринав із нього.
Мамай знав, що настав час померти ще раз, як знав і те, що зробити це, йому не вдасться ніколи. Саме таким було воно - страшне прокляття лихої відьми, подолати яке вже не одну сотню літ не міг Мамай.
Стан переходу з одного життя в інше ніколи не протікав безболісно. Він опинявся на землі, неподалік свого села, завжди на одному і тому ж самому місці - місці свого невдалого весілля, в одному і тому ж самому часі - часі прокляття, в одній і тій ж самій подобі - молодим парубком, з ледь помітним вусом.
Він пам’ятав усі свої попередні життя, тож не міг позбутися спогадів, він був приречений переживати усю біль заново, а тому старався піти з села раніше, ніж його помітять люди.
Розчарування й втрати чекали на нього, але він навчився боротися з ними. Відтепер, кожного разу, з’являючись на власному весіллі, Мамай вже не думав про своє, наболіле. З часом стало зрозуміло йому, що і його односельцям не менше нього дісталось.
Загинув старий Панас, який жив поряд, по-сусідськи, біля його новозбудованої хати, що згоріла тієї страшної ночі. А разом з ним і немовля, залишене на ніч у дідуся батьками, які гуляли на Мамаєвому весіллі. Переляку було стільки, що хватило на довгі роки для страшних оповідок.
Саме тому Мамай починав життя заново з того, що виносив із задимленої хати мале дитя, виводив Панаса, і брався гасити вогонь. А потім, зникав з села, не повертаючись вже сюди більше ніколи.
Встромивши гострий погляд у темні хмари, лежав серед густої трави Мамай. Червоні вихрі болю накочувалися на нього, вириваючи з пам’яті стерті спогади.
Ось іде він, не лише тілом, а й душею юний молодий попід руку з молодою. Грають музики, співають дружки - гарні дівчата з яскравими стрічками в косах, та він і не дивиться на них, бо вибрав саме її - зеленооку, чорноброву, з русою косою на плечі. І всміхається вона йому щиро, і очей не відводить від його погляду парубочого, і горнеться непомітно до нього схвильованого.
Вже й вінчання в церкві відстояли, за столи посідали, аж нараз, мати нареченої занедужує тяжко, кличе доньку до себе. Та так і зосталася там ночувати, а Мамай, аби не сидіти свою першу ніч після одруження самому й собі до них подався.
До хати підійшов, коли вже зовсім стемніло.
Темними вікнами зустріла його тещина хата. Коли ж зайшов у сіни, то почув, ненароком, крізь прочинені двері, тиху розмову й остовпів вражений.
Кволим голосом вчила стара Мамаєва теща свою доньку відьмувати. На останньому подисі своєму передавала з вуст в уста закони відьмування, аби облегшити грішну душу на цьому світі й піти з нього, залишивши запорукою іншу.
Зрозумів Мамай в цей момент, що відбирають у нього найдорожче, що не зможе він більше кохати ту, яку обрав собі. Розпахнув двері навстіж, кинувся поміж них.
«Не дам!» – кричав, і забрав на себе усю тяжкість відьомських прокльонів.
Померла та.
Аж глянь - горить його хата, а дружина не непритомна, а мертва лежить.
Журився Мамай довго журбою нестерпною. На Січ подався, козакував відчайдушно, а коли турецька гармата порвала його тіло навпіл, несподівано прокинувся неушкодженим неподалік села свого, де музики знову грали його весілля…
6.
Біль відходив повільно. Ще не в змозі поворухнутися, Мамай прислухався до навколишнього світу. Щось було не так - не ті звуки, не ті запахи приносив вітер. Раптом різко загуло і пронеслося мимо нього якесь створіння.
Мамай спірвався на ноги:
- Де я?– не міг прийти до тями.
Перед ним гуло і сяяло неймовірною кількістю вогнів величезне місто.
Такого він не бачив зроду. Гігантські хмарочоси сягали неба, а поміж них з ревом неслися металеві створіння, в череві яких сиділи незвично одягнені люди.
«Що це? – не міг збагнути, та згодом…
«Майбутнє!» – вжахнувся своєї думки Мамай.
Не доводилося ще йому, не раз битому своєю долею невгамовною, перетинати часовий простір у напрямі майбутнього, то ж здивування не мало меж. До того ж поряд, розпластавшись на землі й вхопившись за неї руками, так, ніби вона мала втримати їх, стогнали хлопці.
- Що за лихо? – забідкався Мамай. - Як ви опинилися тут? – закричав безпорадно.
- А що ж нам було робити, коли тебе потягло в оту діру, – виправдовувалися вони, - залишатися з нечистю?
- Яку діру? – розпитував Мамай та даремно.
- Не знаємо, – скиглили хлопці.
- Ох, біда! – схопивсь за голову козак, яка, здавалося, ось-ось розколеться від напруги навпіл. - Не з власної волі я по світу скитаюсь, а тепер ще й вас у халепу втягнув. Не знаю чи й виберемося, - зітхнув тяжко.
- Ми від тебе ні на крок не відступимо, мусиш нас назад додому повернути. Силу твою ми бачили, то ж і скористайся нею, - требували від нього парубки.
- Силу свою я разом з прокльонами отримав, то ж не я нею, а вона мною володіє. Як позбудуся її, той смертним стану. А до тих пір ні мені, ні тим хто біля мене спокою не буде, тож думайте добре перш ніж щось вирішувати, - признався їм у своїй біді Мамай.
- А тут думати нічого, - одказали йому.
- Додому хочемо, а на кого надіятись?
- Окрім як на тебе - більш ні на кого, - заключили разом.
Мамай і не чекав іншого.
«Там видно буде», – вирішив він.
(далі є)

Карєва Гальшка