На друшляк іоносфери
сонце спеку виливає,
Вид цідилок струменіє
золотавістю локшин.
Світ лице побронзовіле
в тінь омріяну ховає,
не бажає тої страви
ні один
громадянин.

От би з глибу океану
прохолодного узвару,
Чи із водоростей спрагло
прихилити киселю.
Поки світ тремтить у мрії
про хоча б маленьку хмару,
Про нектар на едельвейсі
також мріється джмелю.

Ми подумали, що кухар
не пильнує власні справи,
Бо йому обридла праця
день та ніч біля плити,
А насправді ми носами
закрутили від потрави,
Хоч смачна вона, бо звикли
Все за чимсь новим іти.

Через це джмелеві сниться
сон який мав бути в яві,
Цвіт всихає з цих мотивів
і вивітрює нектар,
Ми віддавна, штучним медом
у обгорточці яскравій
Квітку дуримо й комаху .
Чоловік – природи цар!

Ми круті модифікати
конструюємо з квасолі,
Гени змінюємо хлібу ,
підсолоджуємо хрін.
Жук метне подвійні граблі
від такої бараболі,
Від якої і за нами
поминальний бахне дзвін.

Боже, хай на сковорідці
місяць смажить прохолоду,
Із плодів – зірок готує
ніч гурманам свій салат,
Хай гроза ланам дарує
кришталево – чисту воду,
І до квітки прилітає
джміль як вік тому назад.