Співчуваю щиро Вашій ліричній героїні. Щиро бажаю і вірю в те, що вона ще знайде свого справжнього друга, який і доньку прийме, як рідну.

Трошки прикро за мантелеп і чорну заздрість. Чого вони крайні?

Якесь его в героїні неправильне, може, тому що з маленької букви. Справжнє Его ого як тримає.

Повірте, є. Самій бути тяжко і неприродньо. Час вилікує і нинішні рани і мимовільна заздрість тоді мине. Потім з"являється філософське ставлення до життя.

І нові надії.

Кріпіться. Посилаю Вам енергію мужності. Задля дитини реба вистояти. І пишіть і малюйте, творчість
полегшує життєві муки.

Вірш вражаючий і сильний, Оксано!
Після останнього рядка проситься ще один:
"Знайшовши аргументи до життя.
І наче голос з Неба - жити треба!"

Сестричко, інколи потрібно і ридати,
а інше все, залежить не від нас,
та доки ж бо уміємо кохати,
постанем із золи мільйони раз!

Під вічним тягарем життя важкого ноші,
Зігнувшись від проблем, ідеш в пітьму віків.
Ні всі скарби у світі, ані найбільші гроші,
Ніколи не замінять тобі твоїх шляхів.

Ідеш крізь вічну зиму, через сніги і гори,
Ідеш у ранню пору і в час сріблястих скронь.
Ідеш крізь вир стихії, де є журба і горе,
В дорозі зігріває лише душі вогонь.

Знайдеш свою дорогу до неба-небокраю,
Знайдеш свою вершину, що буде лиш твоя.
Через роки і терня дійдеш до свого раю,
Що врешті подарує життєва течія.

Знайдеш свій шлях до того, хто долею обрАний,
І щастя храм збудуєш, нехай поможе Бог!
Хоч шлях, яким ітимеш, для тебе ще незнаний,
Та ви його з Коханим збудуєте удвох!

Знаєш, Маркес здається писав, що найтемніше небо перед найпрекраснішим світанком... просто треба багато сил, мудрості і терпеливості... а щастя приходить, коли його вже зовсім і не чекають. І тоді знаходяться і аргументи, і відповіді;)

P/S Справедливість є!